Глава 12.2 Джулі

- Це правда?

Річард шумно зглитує і глухим голосом запитує:   

- Що саме?

В цей час до нашої розмови починають прислуховуватися зіваки з міста, які спостерігали за змаганнями. Та мені зараз було не до них. Мене всю трясло. Трясло, ніби в пропасниці. Ніби на мене напала якась лихорадка.  

- Ти… королівської крові? І ти заручений?

Він опускає очі, а коли піднімає їх на мене, у них страх, непідробний, болючий страх. Страх втрати. Страх викриття. Страх зізнання.  

Річард винувато дивиться мені у вічі і ледь помітно киває.

Голосно скрикую і закриваю рота рукою. Сльози, солоні й пекучі, покотилися блідими щоками.

А поряд вирує життя. Хтось сурмить в трубу. Хтось танцює, а хтось і галасує. Комусь весело, а комусь смішно. Лише Брітні з Джеком ошелешено спостерігають за ними. Брітні вткнулася в плече Джека, розкривши від подиву рота.  

- І ти брехав? Ти весь цей час грався? Грався моїми почуттями? Грався добрим ставленням моєї родини?  – мій голос перетворився на хрип, який заглушив останні слова запитання. – Річарде, скажи! Нащо ти так?

Він мовчить.   

- Я… не зробила тобі нічого поганого, - голосно схлипую.

- Джулі…

Він починає і замовкає. Та звуки його голосу проривають якусь лавину в моїй душі. Якась грудка виривається назовні. І сльози лавиною котяться з очей. Мене просто використали, щоб приємно провести час. Розважилися. А я, дурепа, вірила. Вірила, що мені нарешті пощастило. І я зустріла розважливого, справжнього, гарного чоловіка. От який він справжній!  

- Нащо… ти… так? Я ж… любила тебе… Чому… ти не зізнався? Нащо насміхався з мене?

- Джулі, я не насміхався, - глухим голосом відповів він. – І я теж закохався в тебе. Знаєш скільки разів я хотів зізнатися? Знаєш…

- Зізнатися? – ніс заклало. Дихати стало нічим. Мені здавалося, що ще секунда і я втрачу відчуття реальності. Ми ніби були героями паршивої комедії. Ніби все це було не з нами. Не в реальному житті. – Невже? У тебе були мільйони шансів розповісти про все. Сказати правду. Та ти насміхався. Ти грався, як це роблять багатенькі хлопчики. А я мала розпізнати цю брехню. Мала пильніше придивитися. Побачити, що людина не може нічого взагалі не знати і не вміти. Це мало наштовхнути мене на роздуми.

- Джулі, я не грав, - перебив він мою тираду. – Я був справжнім…

- То ось чого ти був не готовий до розмови про свою родину? – не слухаючи його, прошепотіла я. – Ось чому ти нічого не розповідав про життя в родині. Бо тоді б довелося говорити правду.

- Джулі…

- Ти казав, що дуже цінуєш те, що між нами відбувається. І не хочу нічого втратити. Нічого зруйнувати. За ці кілька тижнів ми стали близькими. І ти навіть не очікував, що можна так прив’язатися до людини. Господи, Річарде! Як можна так вправно брехати, дивлячись у вічі?

- Я не брехав, Джулі! – тихо повторив він. – Давай поговоримо спокійно. Дай мені можливість поговорити без свідків. Дай можливість пояснити все…

Він ринувся до мене та я лише скрикнула, виставивши долоню перед собою. Та змусивши його зупинитися на пів кроці.

- Ні! Залишайся на місці! – нотки мого голосу набули відтінку сталі. – Що ти збираєшся мені сказати? Що ти не обманював мене? Що ти не обманював наречену? Що ти мріяв працювати барменом все життя? Що краще орати поле трактором, ніж бути принцом?

- Джулі, будь ласка, поговори зі мною…

- Про що, Річарде? – сльози знову заполонили мої очі. І його постать почала розпливатися перед очима. – Про те, що ти «мріяв» змінити корону на кермо трактора?

- Нащо ти так? – запитав він.

- Йди до біса! – не витримую, помічаючи провину в його очах. Він продовжує грати. Продовжує здаватися винним. Хоче виправдатися. Викрутитися. Ось тільки мені вистачило брехні й в попередніх стосунках. І я не готова чекати, коли настане час і Річард приїде до мене. Не готова ділити його з іншою. Не готова слухати чергову локшину. – Джеку, забери мене звідси! Будь ласка! Я… хочу додому…

Брітні миттєво опиняється біля мене. Обхоплює за плечі й веде геть. Подалі від оцього всього. Мене трясе. Тож Джек швидко відчиняє дверцята авто й вони саджають мене на заднє сидіння. Зараз я навіть не звертаю уваги на дрібний дощик, який продовжує йти. Просто падаю головою на сидіння й заливаюся сльозами.

- І де він лише взявся на нашу голову? – з переднього сидіння подає голос Брі.

А потім раптом замовкає. Певно Джек жестом заборонив їй говорити про це.

Машина плавно рушає. І везе мене геть. Геть від цього життя. Геть від цієї брехні. Геть від Річарда.

«У мене немає ні дружини, ні дитини». Ага! Зате є наречена. Чогось про неї він змовчав. Чогось про неї він «забув». Як вигідно.

Миттєво прикриваю рота рукою і схоплюється.

- Джеку, зупинись!

Відчиняю дверцята та мене вивертає на землю. Брат вискакує із машини і простягає мені руку. Вибираюся і стою, ніби дитина, прикривши рота тильною стороною долоні. Джек обмиває мої руки і протягає пляшку з водою для того, щоб прополоскати рота. А сльози знову застилають очі.

- Ну, годі себе винуватити, Джулі! Ти ні в чому не винна!

- Мені дуже боляче, Джеку!

Він обіймає мене та міцно притискає до себе.

- Я знаю, але згодом стане легше. Повір!

– Навіщо він так? Це ж боляче! Я нічого поганого йому не зробила.

- Забудь про це! Забудь про нього! Він не вартий не єдиної сльозинки, яку ти через нього проливаєш.

- Я думала, що болючіше, ніж зрада Гаррі бути не може! Виявляється, може бути ще болючіше.

- Припини мордувати себе, Джулі! Ти молода, гарна, розумна, досить сильна особистість і ти з усім упораєшся.

Піднімаю свої карі очі на брата. Як добре, що він у мене є. Як же це чудово!

- Звичайно, впораюся, Джеку! – шепочу у відповідь.

Майже всю неділю я провела в ліжку. Не було бажання ні їсти, ні говорити, ні бачитися з кимось. Просто лежала, підтягнувши коліна до підборіддя.