Глава 12.1 Джулі

Нервово смикаю парасольку, яка чомусь не хоче відкриватися. Бачу, як трактор Річарда затиснули між собою двоє придурків. І починаю хвилюватися. Він же не зможе нічого зробити. Може варто було мені сісти до нього. Тоді б разом щось зробили чи вигадали. Дідько! Стетхем швидше за все передбачив, що цього року конкуренція буде величезна. Тому набрав у свою команду ось таких ідіотів.

- Дай сюди! – відбирає з моїх долонь парасольку Брітні. – Не нервуйся так, бо зламаєш її. І тоді ми взагалі до кінця змагань сидітимемо мокрі, як миші. Він викрутиться. Не маленький хлопчик.

Вона розкриває над нами парасольку й підсовується ближче до мене.

Біля нас примощується племінниця Брі, яка ще відвідує школу. Вона нервово озирається навкруги.

- І чого вони до принца вчепилися, ті ідіоти? – бубнить Лілі під ніс.

- Що? – ми, ніби по команді, озираємося на неї. – Ти взагалі про що?

- Ну а що? – сичить вона, роздратовано відкидаючи мокрі пасма волосся за спину. – Вони хоча б розуміють з ким мають справу?

Дивлюся на трактор Річарда, а потім переводжу погляд на дівчинку.

- Ти взагалі кого маєш на увазі? – зазираю їй в обличчя. – Про що ти?

- Відкрий парасольку! – наказує їй Брі. – І не мели дурниць. Вигадаєш же щось.

- Нічого я не вигадую, - огризається дівчинка-підліток, ображено надувши вуста.

- Що відбувається? – відчуваю, як спиною котяться холодні краплі дощу. – Брі, поясни!

- Лілі з якогось дива вигадала, що Річард – принц, - фиркає Брітні. – Чим лише мене днями насмішила.

- І що в цьому смішного? – запитує вона, оглянувши тітку злісним поглядом мокрих від дощу довгих вій.

- Який принц? – відхиляюся назад, оглядаючи то одну, то іншу. – Принц чого?

- Ну ти даєш? – Лілі дістає з рюкзака парасольку й відкриває її над головою. – Королівства звичайно.

- Я тобі вже днями говорила? – визирнула через мене до неї Брітні. – Не вигадувати нічого. Який він принц, коли живе в недобудованому будинку? Працює барменом, щоб заробити гроші. І Його Високість ніхто не охороняє? Ніхто не піклується про його безпеку? Ти справді вважаєш, що йому б дозволили змагатися ось тут? Він працював у полі з татком Джулі. Орав поле, Лілі! А тоді ти плачеш, що з тебе сміються в школі. Бо ти верзеш нісенітниці. Воно й зрозуміло, що твоїм словам не будуть вірити. Можливо він і схожий там на якогось принца. Скільки он двійників Анджеліни Джолі. Тож припини мутити воду в ступі…

- Можеш мені не вірити, - підхоплюється дівчина, ледве не впавши на когось попереду себе. – Ви ніколи не слухаєте те, що вам говорять.

Вона розвертається й прямує до виходу, вибачаючись перед людьми мимо яких проходить.

- З чого вона взяла, що Річард – принц? – дивлюся їй услід, а тоді повертаю голову до подруги.

- Десь по телебаченню чи в Інтернеті побачила репортаж про датського принца Річарда, - відмахнулася Брітні. – І вирішила, що то наш Річард.

Отетеріло дивлюся на подругу.

- Люба, ти ж доросла дівчинка, - вона торкається моєї долоні. – Невже ти віриш, що принц з Данії міг якимось чарівним чином жити в Канзасі? Сам. Без супроводу. Без підтримки. Невже думаєш, що журналісти б пропустили таку новину? Ти ж знаєш, що якби в нас опинився принц, то тут би відбою від журналістів не було. Владу б попередили про приїзд такого високопоставленого гостя. Знаєш, щоб тут здійнялося? Мені б звичайно хотілося, щоб він виявився принцом. А ти потім стала принцесою. Але… на превеликий жаль, Річард – не принц!

- Ну не знаю…

- Що ти не знаєш? – хмикає подруга, обійнявши мене за плечі. – Не знаєш чи хочеш бути принцесою Джулі?  

- Господи! – закочую очі під лоба. – Не хочу я бути ніякою принцесою. Я мрію стати ландшафтним дизайнером. А все інше мене не цікавить.

- Ну от! – регоче подруга на вухо. – Де ти бачила принцес, які порпаються в саду?

Ми регочемо. І саме в цей момент трактор Річарда здає назад. Двоє його переслідувачів вириваються вперед. І ледве не стукаються один об один. Мотори гурчать і зупиняються. А він ще кілька метрів здає назад, а потім об’їжджає їх, наїхавши на тюки з соломою.

Глядачі вибухають оплесками та вигуками. Ми з Брі забуваємо за все й підскакуємо разом зі всіма.

Брітні щасливо сміється, обіймаючи мене.

- Він молодець! – кричить вона, кинувши парасольку. – Молодець! Дивись, скільки людей його підтримує. Хоча звичайно до фінішу він вже першим не дійде, але запам’ятається тим, що показав, що не боїться отих зануд Стетхема.

Ми переводимо погляд в сторону фінішу. І розкриваємо роти від подиву, бо вже майже біля лінії завершення змагань трактор Єнса. Нашого Єнса.

У нього на хвості сидить Стетхем, а його наздоганяє Джек. Просто не дає Стетхему прорватися вперед. Уявляю на секунду обличчя противника змагань. І мені стає смішно. Ще б пак. Він спрямував сили своїх ідіотів на Річарда. А в цей час мої брати прорвалися до фінішу.

Ми щиро вболіваємо. Радіємо. Сміємося й плачемо одночасно. Люди поряд теж скандують ім’я Єнса, Джека, Стетхема.

Секунда і Єнс перетинає фінішну пряму. Трибуни вибухають криками. Парасольки летять. Шапки летять. Всі обіймаються

Нагородження проводиться під справжню зливу. Та вболівальникам, учасникам і організаторам плювати на це.

Пробираюся до братів, щоб привітати їх. Ще б пак. Перше і третє місце. Два призових місця – це однозначно першість цього року. Це взагалі нонсенс.

А вони підхопили на руки Річа й підкидають його.

Він не виборов нічого, але зробив все, щоб перемогли брати. Тож тепер для них він герой.

Підходжу до нього й дивлюся в очі.

- Дуже розчарувався, що не переміг? – запитую тихо, закинувши руки йому на шию.

- Ні, - усміхається він. – В мене ж є втішний приз.

- Який? – підіймаю здивовано брови.

- Обіцяне гаряченьке побачення…

- В разі твоєї перемоги, - сміюся.

- В разі НАШОЇ перемоги, Джулі, - говорить Річ. – Ви не говорили про персональну перемогу. Перемогла команда, міс. Тож трактор дістається нам.