Глава 11.1 Річард

Спокійно дивлюся на дівчину, відчуваючи якесь сум’яття в душі. Я не маю права на її кохання. Я нічого не можу їй ні пообіцяти, ні запропонувати. А тим паче просити її бути зі мною. Це непосильна ноша навіть для титулованих осіб. Вони постійно під прицільним оком папараці. Що тоді говорити про звичайних людей? Не кожна може впоратися з натиском, висміюванням та брудом у жовтій пресі. Скільки випадків ми можемо спостерігати: Діана Спенсер, Кейт Мідлтон, Меган Маркл, Сара Фергюсон, Софі Ріс-Джонс, Софія Хелльквіст, Грейс Келлі та багато інших. Всі вони пройшли через це. І кожна з них розчарувалася, позбулася почуттів та втратила себе.

Я не маю ніякого морального права просити її про таку послугу.

Та як відмовитися від неї, якщо її очі шоколадного кольору горять таким сяйвом, що не вистачає повітря для дихання? Її образ постійно в думках, спогадах та уяві. І нічого з цим зробити не можна. Раніше для мене легко було викинути з думок особу протилежної статі. А зараз? Зараз щось змінилося. Може Джулі просто якась інша? Особлива? І щоб ти не робив, весь час думаєш про неї.  

Думаєш, як зробити так, щоб бути разом? Хоча я не гірше за будь-кого знаю, що це неможливо. Моя родина нізащо не прийме її. Нізащо не дозволить цього союзу. Мої батьки сну позбудуться через це. А прес-служба вигадуватиме трюки, які змусять Джулі відмовитися від мене.

- Не злякався, - усміхаюся, ніжно торкаючись вустами її руку. – Це не страшно, а безмежно приємно.

- Їсти хочеш? – запитує вона.

І я бачу в її погляді образу. Воно й зрозуміло. Я не відповів їй тим же. Не зізнався в почуттях. Хоча не хочу брехати. За ці тижні вона стала для мене близькою. Злочинно близькою. Жодна дівчина не пробивала цю броню. Можливо тому, що вона цього прагнули будь-яким способом. А Джулі… Джулі не намагається мені догодити. Вона та, хто є насправді. Зі своїми тарганами в голові, проблемами та намаганнями. Вона не грає роль, а поводиться досить природно. Швидше навіть уникає мене, ніж постійно набридає.

- Джулі, - дивлюся їй прямо в очі, - я маю до тебе почуття. Дуже сильні почуття. Якби ти знала, наскільки сильно я мрію бути з тобою. Та я не хочу поспішати. Не хочу все зруйнувати.

- Чому ти маєш щось руйнувати? – дивується дівчина, озираючись навколо. – Їдьмо он в ту забігайлівку при дорозі. Поснідаємо й спати. Я дуже хочу спати.

Киваю, розуміючи її образу. Тож випускаю з долонь її руку й заводжу мотор. Паркуюся на напівпорожній стоянці. Хоча зараз ніч, але небо затягнуте хмарами, ніби на дощ. Жодної зірочки не видно. Я обожнюю дивитися на зіркове небо. Та зараз небо темне. Ледь-ледь десь пробивається світло.

Підходимо до забігайлівки при дорозі. Невеличке освітлене приміщення, де перед очима висить табличка «відчинено».

Якесь Середньовіччя не інакше. В них на дверях ще й дзвіночки кріплять. Це певно для того, щоб власник знав, що прийшли відвідувачі. Та уявіть лише, якщо ці відвідувачі ходять табуном один за одним. Цей мелодійний дзвіночок може доволі швидко набриднути.

Всідаємося за столиком біля вікна й замовляємо млинці в сметанному соусі.   

-А які страви у вас готують? – запитує Джул, смакуючи кавою. Вона відкидається на спинку канапи й закидає ногу на ногу. – Що такого особливого є в Данії?

- В Данії їдять все те, що і у вас, - знизую плечима. – Моя улюблена страва  – солона курка з ананасом.

- А я обожнюю свинину з яблуками та чорносливом, - говорить Джулі, щиро так посміхаючись.

А я ледве не давлюся кавою. До речі, вона в них доволі смачна. Мої «знайомі» ніколи б в житті не зізналися, що вони люблять свинину. Вони б швидше назвали якийсь овочевий салат з премудрими інгредієнтами, але не м'ясо. Ось саме за це Джулі мені й подобається. Її чесність підкорює. Її природність змушує закохатися в неї. В ній немає хитрості, підступності та легковажності. Вона справжня.

Коли нам приносять млинці, я спостерігаю, як Джулі додає в тарілку соус. Наливає прямо в тарілку. Впевнено. Смачно та безбар’єрно. А потім бере млинці руками й смакує їх, закочуючи очі під лоба. Ще б пак. Така смакота.

Повторюю за нею. Не до етикету з виделками та ножичками зараз. Дивлюся, як смачний сметанний соус опиняється на її вустах. Тож торкаюся її обличчя рукою й пальцем зношу соус з її губ. А потім облизую палець, дивлячись їй прямо у вічі.

На кілька секунд її очі робляться велетенськими. Вона навіть жувати перестає. Зніяковіло озирається на кількох відвідувачів. А на обличчі з’являються червоні плями.    

- Припини! – шипить вона. – Це занадто особисте. Не можна так поводитися на людях!

- Невже? – сміюся з її червоних щічок.

Загалом-то, мене вчили ніколи не проявляти почуття на публіці. Навіть за руку брати дружину не можна. Та я ж не в палаці. І можу порушувати правила. Хіба ні?

Зате її реакція, то так приємно. Вона така бойова. Така смілива. Та водночас і сором’язлива. Вибухова суміш для жінки.

- Так, - бурмоче вона, беручись за млинці. – А ти… ти любиш млинці?

- Обожнюю, - говорю перше, що спадає на думку. Розумію ж, що вона теж запитує щось, щоб підтримати розмову та звернути зі слизької стежини.

- До речі, дякую за те, що витримав огидну поведінку Гаррі, - бормоче вона, не підіймаючи погляду на мене.

- Що значить «витримав»? – цікавлюся.

- Взагалі, він трохи… нахабний, - видавлює вона, облизуючи вуста язичком. – Тож міг спричинити сварку. А ти так вправно вклав його на лопатки… без бійки…

- Він же не образив тебе нічим, - відповідаю спокійно. – Швидше плакався, що ти його не кохаєш. Чи не оцінила гідно. Щось таке молов. До того ж, я був тверезий! Якось не по-чоловічому бити п’яного. Та й тобі немає за що мені дякувати. Ти й не зобов’язана це робити. Хіба що, якщо між вами є стосунки, тоді так.

Дивлюся на неї, помічаючи на її обличчі калейдоскоп почуттів. Від подиву до переляку.

- Між нами нічого немає, - говорить вона впевнено. – Й бути не може.