Глава 10.1 Джулі

Їдемо ми швидко, закохано позираючи один на одного. В обох на вустах грає посмішка. Кожен обдумує щось своє. В салоні тихо грає якась романтична мелодія на датській мові. Певно якийсь шедевр від їх співаків, хоча я ніколи не захоплювалася співаками Данії. Навіть жодного назвати не зможу. Та якщо бути чесною, то навіть не чула про таку країну. Можливо десь на уроці географії її й назвала вчителька, але я якось не звертала уваги. А можливо й не називала. Цікаво, якою мовою там говорять? Хоча Річард добре володіє англійською. І мені цього досить. Вже темніє, тож стає трохи прохолодно. Дивлюся у вікно, згадуючи, як трепетно ми кохалися. Я була глиною в його вправних руках. Ніколи в житті я не була предметом такого обожнювання. За кожним моїм рухом слідкували, вивчали кожну емоцію на обличчі, кожен рух. І дарували насолоду. Неймовірну. Захоплюючу. Фантастично. Я ніби заново народилася. Все тіло було якимось легким, ніби пушинка.

- А якою мовою у вас вдома говорять? – повертаю до нього обличчя.

- Датською, - зітхає він. – Хоча в моїй країні розуміють німецьку, фарерську та гренландську мову.

- Ого! – усміхаюся. – Я в школі вчила німецьку, але…

- Ну щось на ній ти сказати можеш?

- Так, - киваю. – А ти добре знаєш англійську…

- Всі в моїй родині знають англійську, - зрушує він широкими плечима.

- Справді? – дивуюся.

- Так, - усміхається він. – Здивована?

- Ну трохи, - зізнаюся чесно. – Мої батьки знають лише англійську.

- Зате твої батьки доволі щирі та справжні, - говорить він. – З ними легко, просто й приємно. Хочеться знаходитися поряд. Допомагати.

- Ти здивував сьогодні татка своєю наполегливістю, - усміхаюся, бо татко був від Річарда просто в захопленні. Він сказав, що той прямо скарб для мене. Хоча розповідати про це я не буду. – А з твоїми батьками важко? Вони тобі не справжні? Ти прийомна дитина?

- Ні, - крутить Річард головою, щиро посміхаючись. – Я рідний син своїм батькам.

- Тоді що ти мав на увазі, коли говорив, що «мої батьки щирі та справжні»?

- Америка вільна країна, - починає він. – Ти можеш робити, що забажаєш.

- Хіба в Данії інакше?

- Ні, - зітхає. І я бачу, що його щось хвилює та гнітить. – В моїй родині інакше.

- Чому?

- Бо в кожного з нас є певні зобов’язання, - починає він, а потім поглядає мені прямо в очі. – І не все так просто, Джулі. Навіть правильніше було сказати, що все складно.

Він замовкає, а за секунду переводить погляд на дорогу. Нічого не зрозумівши, мені хочеться задати йому купу запитань. Хочеться, щоб він відкрився. Зізнався. Розповів. Хочеться, щоб поділився наболілим. Та не хочу його лякати власним напором. Якщо захоче, то обов’язково розповість. Та те, що в нього з родиною проблеми, то зрозуміло.

- Річ, - торкаюся його ліктя, відчуваючи під руками напружені м’язи, - кожну проблему можна вирішити.

- Напевно, - зітхає.

- Я хочу просто, щоб ти знав, - щиро говорю до нього, помічаючи, що він паркується біля нашого бару. – Я завжди готова вислухати, допомогти й підтримати.

Він вправно паркується між машин, а потім повільно відстібає ремінь безпеки й повертається обличчям до мене.

- Джулі, я дуже ціную те, що між нами відбувається, - промовив він чітко, зазираючи прямо в душу. – І не хочу нічого втратити. Нічого зруйнувати. За ці кілька тижнів ти стала мені близькою. Я навіть не очікував, що можна так прив’язатися до людини. Можливо цьому посприяло й те, що твоя родина так добре ставиться до мене. Ти й твоя родина навчили мене багато чому. І я боюся щось зруйнувати.

-Ти нічого не зруйнуєш, - говорю тихо, оскільки він міцно стискає мої долоні.

- Я дуже хотів би, щоб так було, - промовив він в серцях. Помітно, що щось його хвилює, але він не розповідає. Не зізнається. І справа не в довірі чи недовірі. Справа в чомусь більшому. Є щось таке, що змушує Річарда стримуватися у своїх висловлюваннях. Мовчати про родину. Приховувати своє минуле.

Можливо в нього є дружина? Поспіхом опускаю погляд на праву руку. Сліду від обручки не видно. Отже цей варіант відпадає.

- Ти одружений? – раптом видаю.

- Що? – його очі округлюються від подиву.

- Я запитую… у тебе є дружина і дитина?

- Ні, - хитає він головою. – Ні, Джулі! В мене немає ні дружини, ні дитини. В цьому плані ти можеш бути спокійна. Я не брешу тобі.

- Ну, - знизую плечима. – А все останнє не важливо. Навіть якщо ти колись був наркоманом чи вживав багато алкоголю, то не важливо. Головне зараз ти виправився. Ти зміг знайти в сили й стати на правильний шлях. В тебе через це проблеми з родиною?

Він мовчить. Просто мовчить, ледве ворушачи вустами. Його рот, то відкривається, то закривається. Він зараз здається мені рибою, яку викинуло на берег. І вона хапає повітря, втрачаючи останні сили.

- Джулі, - говорить він нарешті, - поки я не готовий до розмови про мою родину. Сподіваюся, ти з розумінням поставишся до цього. В моєму житті немає нічого ганебного. Єдине, що можу сказати, що моє життя не таке легке, як може здатися на перший погляд.

- Ну… у всіх воно нелегке, Річарде! – усміхаюся. – Я розумію тебе. І готова чекати, коли ти зможеш нарешті поділитися своїми секретами. Головне, щоб ти пам’ятав, я завжди поруч. І завжди готова вислухати.

- Дякую! – він просто тягнеться до мене й обіймає. Міцно притискає до себе. Вдихаю його аромат, відчуваючи якесь легке головокружіння.

А потім ми йдемо працювати. І на кілька годин я випускаю його з поля зору, оскільки офіціанткою. Та й чого мені хвилюватися? Він з синцем під оком. І розбитою губою. Тож дівчата дивитися на таке не стануть. Я б точно таким чоловіком не зацікавилася. Навіть не дивлячись на красиве обличчя. Хоча чого я брешу зараз сама собі. Мені подобається Річард. Мені з ним легко. Спокійно. Жодних проблем чи непорозумінь. Він не притискає мої захоплення. Не критикує те, що я одягаю. Не висміює мої бажання чи прагнення.