Глава 9.2 Річард

Трактор трясе. Моє сидіння підскакує. Але то такі дрібниці, коли ти розумієш, що управляєш таким агрегатом. Ця машина набирає швидкість. І я навіть розгублююся на секунду.

- Не поспішай! – гукає над вухом Харпінтер-старший. – Куди ти несешся? Це тобі не перегони. Тут потрібна свіжа голова та здоровий розум.

Трохи оговтуюся після його слів та збавляю швидкість. То це доволі просто.

- Ну в автоматиці ти ж розберешся? – запитує чоловік, тицяючи пальцем в панель переді мною. – Змусити його загнати борони неглибоко в землю можеш?

- Спробую…

Довго роздивляюся панель. Вона блимає вогниками. Там щось намальоване. Десь дрібні підписи, які вже стерлися.

- Ей, студент! Ти куди дивишся? – гукає мій «учитель». – Ти вже на поле з зерном заїхав.

Підіймаю очі. Бляха-муха! Точно. Ми вже в полі серед пшениці.

Пробую виїхати на викошену смужку поля.

- Не можу знайти, де тут боронування, - зізнаюся чоловікові. – Тут деякі написи вже стерлися.

- Ой! – хитає «вчитель» головою. – Ось же!

Він натискає на кнопку й борони, прикріплені до трактора впиваються в землю. Ось тепер я відчуваю якесь піднесення. Я сам обробляю землю. Хоча поки я проїхав одне коло, то вже упрів. В тракторі до біса жарко. Ще й сонце припікає несамовито.

- От бачиш чого я говорив, що вставати потрібно рано, - пробує Харпінтер-старший перекричати гуркіт трактора. – Бо втриматися в кабіні не можна в таку пору. Зупини!

Я їду ще деяку відстань і нарешті зупиняю цю машину. Харпінтер відчиняє дверцята й вискакує на землю.

- От тепер, друже, давай інший бік поля обробляй сам, - говорить він. – А я іншим трактором дискувати почну. Бо навчання навчанням. Та скоро така спека розпочнеться, що втриматися в тракторі не можна буде. 

Ось так майже до обіду ми двома тракторами й працюємо на землі.

Вибираюся з трактора ледве живий. Ніколи не думав, що це так важко. Навіть не підозрював скільки роботи має проробити той хлібороб, щоб ти мав паляницю на столі на ранок.

Ми обідаємо в тіні дерева. Брудні, як чорти. Та щасливі від того, що нарешті закінчили з полем.

- Знаєш, а ти мені подобаєшся, Річарде! – говорить Харпінтер. – Я не очікував, що ти ось так завзято візьмешся за роботу.

- Чому? – смакую запашними пиріжками з картоплею та печінкою. І вони мені здаються найсмачнішими у світі. Куди там тій фуа-грі, омарам, дорадо чи лобстерам? Справжня їжа це та, від якої захоплює подих. Яка смакує наскільки, що готовий язик проковтнути від задоволення.  

- Ну чому? – хихикає чоловік, наминаючи хотдоги. – Трактор водити не вмієш. Те не знаєш. Думаю, ну все. Буду тут товктися до вечора. А ти так завзято взявся за справу. Прямо приємно здивував мене в прямому сенсі слова.  

- Дякую! – усміхаюся щиро, запиваючи пиріжки чаєм з термоса. – Насправді я навіть не здогадувався який важкий шлях проходять хлібороби, щоб хліб потрапив на стіл до людини.

- Ой, синку, то ще лише квіточки, - говорить чоловік. – Знаєш, як буває. Ти закупляєш насіння одного сорту. Засіваєш різні ділянки землі. Так от на одному полі озима сходить прекрасно. А інше не сходить нічого. Ти повторно береш кредит, щоб знову набрати насіння. І знову засіваєш поле. Але всі ті твої труди намарно.

- Чому? – дивуюся, простягнувши ноги та підперши голову однією рукою. – Знову не сходить насіння?

- Ні, - містер Харпінтер махає рукою, відганяючи набридливу осу. – Бо поки воно визріє, то вже глибока осінь настане. Дощ за дощем. От і скосити немає як. А з зерном же знаєш як? Якщо вчасно не скосив, то воно осиплеться. І все. Пиши-пропало.

- Ви скільки всього знаєте, - дивуюся. – Синам не плануєте передати справу?

- А кому? – хитро поглядає на мене містер Харпінтер. – Енс працює в поліції. Він і так сутками на роботі. А Джек захопився ремонтами машин. Там свій головний біль. Не до поля йому. Ну а Джуді дівчина. Не їй же передавати. От тепер і чекає ось такого працьовитого та наполегливого хлопця, кому цю справу можна передати.

- Навряд я з цим усім впораюся, - бубню під ніс. – Тут потрібно жити на полі, щоб вивчити все те, що ви знаєте.

- О! – хитро посміхається Харпінтер. – Один раз засієш, скосиш і все. А далі все набудеш з досвідом.

- Напевно…

- Так і є, - пхикає Харпінтер, витираючи піт з чола білосніжним полотенцем. Воно миттєво набуває сірого кольору. Уявляю яке в мене обличчя. А якщо до цього додати ще й синець під правим оком та розбиту губу, яка підпухла, то взагалі картина маслом. – А ти думаєш я, як учився? Ні мій дід, ні мій батько хліборобами не були. А я захопився цим. І ось тепер маю трохи землі. Все приходить з досвідом. Тут або пан, або пропав. Мене ще рятує те, що вся техніка своя тепер.  А раніше знаєш, потрібно було шукати, хто боронувати чи культивувати буде, хто засіє, а хто косити буде. А це все гроші. І немалі…

- Та все ж ви потроху викарабкалися, - хитаю головою. – Техніку потроху купуєте.

- Це не за один рік все, і не за два, - говорить чоловік, важко зітхаючи. – Ті, з ким я починав, вже давно кинули цю справу, бо прогоріли. А я вперто працюю…

- І це дорогого вартує, - говорю спокійно. – Зате ви маєте досвід. Неабиякий досвід.

- Це точно! – хмикає чоловік, підводячись з колін. – Ну що, студенте, будемо збиратися? Бо сонце сьогодні смалить так, що скоро ми станемо, як куріпки на рожні.

Татко Джулі підвозить мене до будинку Джека, а сам їде додому. Я забираюся під прохолодний душ й стою під струменями води добрих пів години. А потім завалюся на ліжко й незчувся, як засинаю.

- Ей! – хтось тормосить мене за плече. – Ти живий?

Повільно відкриваю одне око. Образ перед очима розпливається. Та ось мій зір повертається до мене і в темряві я бачу, як виблискують очі Джулі.

- Ти що на роботу сьогодні не збираєшся? – запитує вона. – Там шеф місця собі не знаходить. Куди це подівся його самий найсексуальніший бармен? За годину маємо відчинятися, а тебе немає. Телефон мовчить. Всі хвилюються, а він тут хропака дає.