Глава 9.1 Річард

Сиджу на стільці, слухняно підставивши обличчя до світла. Джулі витирає серветкою кров з мого обличчя, невдоволено копилячи губи.

- Якого біса ви взагалі влаштували бійку? – бурчить вона. – Тепер на роботу вийдеш з смачним синцем.

- Синьці прикрашають чоловіків, - вклинюється Джек, якому Брітні наклеює пластир на голову.

- Не синьці, а шрами, - огризається його наречена. – Не рухайся!

- Придурки! – шипить тихо Джуді. – Я й сама могла відшити того негідника. Так ні! Вам обов’язково варто було влаштовувати бійню.

- Ой! – усміхається Джек. – Теж мені бійня. Кілька розбитих голів, синьці та подряпини.

- Якби власник не викликав поліцію, то невідомо чим би все скінчилося, - бурчить Брі. – Вам ще розплачуватися за погром…

- Нам? – робить таке здивоване обличчя Джек.

- Ти першим поліз битися, - гиркає Брі. – Можна ж було пояснити тактовно…

- Є люди, які «тактовно» не розуміють, - відгавкується Джек. – Вони лише силу визнають.

- Ага, - нахабно усміхається Джулі. – Й того ти всюди ту силу прикладаєш.

- Ну не всюди, сестричко, - виправдовується Джек. – І взагалі. Я твій старший брат. І мій обов’язок тебе захищати. Тож коли я вважаю, що до тебе ставляться без поваги, то заштовхуватиму їм ту повагу в горлянку. І твій дозвіл мені не потрібен. Вибач! Але отак…

- Господи! – фиркає Джулі. – А ти чого мовчиш?

Це вже питання до мене.

- А що ти хочеш, щоб я сказав? – цікавлюся.

- Ти взагалі в це вписався якого біса? – ставить руки в боки. – Міг би…

- Бути миротворцем? – запитую її, помічаючи, як її очі шоколадного кольору звужуються від презирства. Ватний диск ледве не летить в мене. Тож вона знервовано наливає на нього спирту й прикладає до моєї розбитої губи. Мені пече та щипає, але я витримую її погляд, не подаючи вигляду.

- От вони смішні! – спокійно говорить Джек. – Де це ви бачили, щоб коли починається бійка, справжній друг стояв у стороні й пробував заспокоїти всіх словами?

Джуді викидає ватний диск та складає руки на грудях, задерши свого кирпатого носика вгору.   

- От тепер, розумнику, замість того, щоб збирати гроші на весілля та на будівництво вашого спільного сімейного гніздечка, ти будеш оплачувати погром в барі, - говорить доволі впевнено дівчина. – Брі звичайно ваші заручини сподобалися. Їх вона запам’ятає надовго. Ще й онукам розповість, як їх дідусь влаштував погром та розгардіяш у пабі прямо під час їх заручин.

- Я заплачу, - вклинююся, оскільки розумію, що для цієї родини ця сума завелика.

- Не поспішай, друже! – торкається мого ліктя брат Джулі. – Все порівну. Тим паче я затіяв цю бійку. Не звертай уваги на них. Вони нічого не розуміють.

Відвожу їх додому. Джуді роздратована. Тож лише я зупиняю свого ягуара, вона вискакує з машини й чимчикує до будинку, навіть не попрощавшись. Брі слідує за нею. А Джек згортає мене в свої обійми.

- Річарде, не знаю, чи говорили тобі таке, але ти справді класний мужик! – говорить він, похлопуючи своєю долонею мені по плечу. – Якщо загнуздаєш Джулі, то я буду щасливим бачити тебе в ролі зятя…

- Загнуздаєш? – дивлюся на його заклеєне пластиром обличчя. – Оце так побажання…

- Ха-ха! – регоче він. – Ти ж бачиш, яка вона норовлива? Наче молода кобилка. Але ти їй подобаєшся, брате! Це я тобі на сто відсотків сказати можу. Вона ніколи не була такою.

- Якою? – підіймаю одну брову, хоча це трохи боляче зробити через побої.

- Такою сором’язливою, - говорить Джек.

- Я не помітив її сором’язливості, - відповідаю чесно. – Вона така напориста та самовпевнена, що інколи в її присутності я відчуваю себе простачком.   

- Ти її не знаєш, - відповідає брат Джулі. – Вона щось приховує, про щось замовчує, боячись, що тобі це не сподобається. Вона обожнює футбол. Завжди займалася спортом, оскільки виросла в родині двох старших братів. Нам її кинуть батьки, а самі десь гайнуть. А ми з нею сидіти маємо, а там гра в футбол чи баскетбол. От і тягали її всюди. Так і привили їй любов до спорту.  

- Це ж прекрасно! – усміхаюся. – Я теж люблю спорт. Обожнюю полювання.

- Ого! – регоче Джек. – Це якісь королівські замашки…

Дідько!

- Насправді ні! – говорю відверто. – Коли живеш, як перекоти поле, то можеш спробувати будь-що. Якби лише гроші були.

- Інколи я заздрю таким людям, - говорить він чесно, дістаючи цигарку.

Спирається на капот й затягується.

- Будеш? – протягує мені пачку. – А ти взагалі куриш? Щось я пропустив цей момент…

- Ні! – хитаю головою. – Вирішив жити вічно…

Ми обоє заходимося сміхом. І саме в цей момент відчиняються двері й на порозі з'являється містер Харпінтер в піжамі. Ми переглядаємося, а він чимчикує до нас.

- Ну що, бійці? – усміхається він, пригладжуючи розкуйовджене від сну волосся. – Дівчата там навперебій розповідають, що ви там влаштували в пабі.

- Та нічого особливого не влаштували, - випускає дим через ніс Джек. – Якийсь вайлах вчепився до Джул, почав її смикати. Довелося пояснити йому хто є хто. От і вся історія!

- В тебе на скроні кров, - промовив Харпінтер-старший. – Сильно розрубали брову?

- Завтра поїду нехай зашиють, - відмахується Джек, витираючи рукою скроню.

- Я ж хотів, щоб ти мені завтра в полі допоміг, - говорить батько Джулі.

- А давайте я поїду з вами, - вклинююся. – Правда я не вмію трактором керувати, але маю величезне бажання навчитися. Мені на роботу аж увечері, тож готовий опановувати тракторну справу.

- Оце так! – повертає до мене обличчя брат дівчини. – Не інакше, як плануєш брати участь в наших щорічних перегонах?

- Так і є…

- Без питань, - відповідає татко Джул. – Завтра заїду за тобою зранку. Будь готовий о шостій…

- О… шостій? – запинаюся на півслові.

- Так, друже! – хлопає мене по плечу Харпінтер-старший. – Тож розходімося всі, бо завтра важкий день.