Глава 8.2 Джулі

Мені хочеться прибити Джека. Тож пускаю в хід останню спробу.

- Я то обожнюю футбол, а Брі? – підіймаю здивовано очі, не зводячи з брата свого погляду. – Вона його ненавидить. І ти в день заручин мрієш тримати її в спортбарі?

Брат на кілька секунд кам’яніє. Повертає голову в сторону майбутньої дружини. Важко зітхає й нарешті погоджується.

- Добре, - говорить. – Поїдемо до місцевого пабу. Всі за?

- Так, - вигукує щаслива Брітні.

У дівчини піднявся настрій. Тепер її очі сяють, ніби два смарагда. А все тому, що там вона зможе відкрито танцювати з Джеком, цілуватися в присутності відвідувачів, демонструючи персня. Сьогодні її час. І вона просто на сьомому небі від щастя.  

Ми сідаємо в машину до Річарда. Я вже за звичкою задаю координати в навігаторі, а Джек та Брі вмощуються на задньому сидінні. Щось там шепочуться, весело посміюючись.

- Ти справді фанатка футболу? – раптом запитує мене тихо Річ.

- Так, - повертаю голову до нього. – Я люблю спорт. Я навіть одного разу мріяла потрапити в національну жіночу футбольну лігу Штатів.

- Ого! – усміхається Річард. – Я, якщо бути чесним, вперше зустрічаю дівчину, яка захоплюється якимись видами спорту. А про те, щоб ще й грати в якійсь команді, то взагалі мови бути не може.

- В Штатах всі дівчата й хлопці захоплюються спортом, - усміхаюся. – Хоча я обожнюю й баскетбол, і бейсбол, і теніс, і регбі… Декілька разів брала участь в греблі на байдарках в складі команди з восьми осіб.

- Круто! – усміхається він. – Я теж обожнюю спорт.

- Справді? – щиро сміюся.

І є від чого. Бо Гаррі, для прикладу, ненавидів спорт. І завжди вважав, що дівчата не повинні цікавитися таким. Хоча я ніколи не розуміла чому. Саме через нього я пішла і з футболу, і з греблі. А обожнювала цим займатися. Та тоді просто вважала, що він не хоче мене ще з кимось ділити. Раділа цьому, ніби дурненька. А зараз розумію, що він просто боявся, що я досягну чогось більшого в житті, ніж він.

- Я в університеті теж грав в бейсбол, - зізнався Річард. – А ще я обожнюю скачки. Навіть одного разу брав участь в перегонах. Але нічого не виборов.

- Дуже розчарувався? – запитую зацікавлено.

- Та ні!

- Бо я завжди розчаровувалася, коли нічого не виборювала, - промовляю скромно.

Хоча насправді я навіть плакала кілька днів. А потім почала вчитися змирятися з програшем.

- Ну ти не можеш бути першим у всьому, - додав Річард. – Інколи варто давати іншим відчувати свою перевагу…

Дивлюся на нього й починаю сміятися. Голосно. Заливисто. Щиро.    

Джек та Брітні аж принишкли на задньому сидінні.  

- Річарде, ти добре впливаєш на малу, - подає за моєю спиною голос Джек. – З тобою вона якась спокійніша й веселіша.

- Припини! – шиплю на брата.

- А що тут такого? – дивується він. – Я можу говорити все.

- Річарде, не звертай на нього уваги, - фиркаю до водія.

А той лише хмикає під ніс та сексуально посміхається. В нього тисячі посмішок. Інколи він посміхається щиро, інколи розгублено, а інколи натягнуто. І тоді я знаю, що співрозмовник йому огидний і він вважав за краще витрачати час на щось більш важливіше та приємніше. Зараз він схожий на Чеширського кота, який нахлебтався сметани.

Відвертаюся, спостерігаючи за всім навколо. За вікном темрява. Ми проїжджаємо будинки, які палахкотять вогнями, ніби новорічна ялинка. Ось хтось свариться біля будинку, щось доводячи один одному та розмахуючи руками. А хтось закоханий з квітами очікує на кохану біля доріжки, викладеної гравієм. Життя продовжується.  

Коли Гаррі втік, мені здавалося, що життя поділилося на до і після. Та насправді життя продовжується. І варто впустити в своє життя когось іншого. Кращого, ніж Гаррі. Такого, як… Господи! Я потроху закохуюся в Річарда. Під час нашого знайомства мені здалося, що він шибайголова, який шукає розваг, їздячи по світі. Та насправді він доволі вихований, стриманий та прекрасний чоловік. Він вміє дивувати. Вміє підтримувати. Він з цікавістю ставиться до кожного мого захоплення. Не критикує, як це робив Гаррі. А доводить прикладами. Змушує переглянути свої погляди на життя. Та змінити свій світогляд. Змінити не на те, що потрібно йому. Не зламати особистість. Бо якщо хочеш бачити жінку такою, розповідай їй щодня, якою вона має стати. І через кілька місяців чи років, вона стане ідеалом для тебе.

Він ненав’язливо пропонує побачити деякі речі зовсім під іншим світлом. І ти мимоволі бачиш все по-іншому.   

Наш паб можна побачити здалеку. Він виблискує та сяє так, що за кілька миль видно. І біля нього традиційно у вихідні збираються купа народу. Тож тут зараз багато машин та мотоциклів. Річард шукає стоянку, а Джек вже розглядає автівки, щоб вгадати хто сьогодні буде в пабі, а кого немає.

Всередині гучні балачки тих, хто проводить тут свій час постійно. Тихо грає якась весела музика. Хтось сховався в напівтемних куточках, щоб побути наодинці з коханою. А хтось всівся за стійку бару, п’є текілу й свариться, доводячи свою правоту.

Ми б теж зараз мали бути на роботі. Та у Джека законний вихідний, а я взяла відгул.    

- Джек, дружище, давно тебе не бачили тут! - нам назустріч, розвівши руки в сторони, прямує друг брата Олівер.

- І не побачите, - вписується Брі, підіймаючи долоню з перснем догори. – Ваш дружбан сьогодні зробив пропозицію і тепер він заручений.

- Що? – Олі хапає своїми велетенськими лапищами Брітні за руку. – Та ну! Джеку, скажи, що дівчина жартує. Ми ж мріяли до тридцяти ніяких весіль та заручин…

Джек посміхається й обіймає друга.

- Дівчина не жартує, - говорить тихо. – Я справді сьогодні під час сімейної вечері зробив їй пропозицію.

- Оце номер! – регоче Олівер, поплескуючи друга по плечу. – Чуєте всі? Джек Харпінтер тепер заручений. Ще один випав з обойми…

Всі навкруги починають плескати в долоні. Хтось підносить склянку з напоєм догори, а хтось підходить привітати майбутніх чоловіка та дружину.