Глава 8.1 Джулі

Спостерігаю за постаттю Річарда. Помічаю, що він нервово крокує алеєю. Певно йому важко налагодити стосунки з батьками. Цікаво, чого він вирішив подорожувати? Чого не прагне осісти на одному місці? Що такого сталося між ним та батьками, що він такий знервований та роздратований? І хоча в темряві не видно його обличчя, та його напружена постать, широкі кроки говорять самі за себе.  

Нарешті він ховає в кишеню телефон й повертається до мене.  

- Все добре? – приглядаюся в його обличчя. Хоча в темряві погано видно вираз його обличчя, очі. Та все ж прагну хоча б щось прочитати в його погляді.

- Так, - він вмощується поряд. – Все гаразд. Батьки просто тиснуть на мене майже завжди…

- Чому? – торкаюся його долоні. – Чого хочуть?

- Вони багато чого хочуть, забуваючи, що я вже дорослий і сам можу вирішувати, - ділиться він. І зараз оце його зізнання створює між нами якусь таку щиру атмосферу. Ми стаємо друзями. Справжніми друзями. Підтримкою та розрадою один одного.

- Мої батьки теж тиснуть, - зізнаюся щиро.

- А твої чого хочуть від тебе? – він ніжно стискає мою долоню. І тепло від цього стискання змушує зізнатися, розповісти правду. Вилити все, що на душі.

- У мене були стосунки, - говорю тихо. – Його звали Гаррі. І мені здавалося, що я зустріла саме того…

- Того?

- Того з ким хочу збудувати власне майбутнє… 

- І що сталося? – ніжне торкання подушечками пальців шкіри моєї долоні змушувало відкриватися, витискати з себе все те, що надовго засіло в моїй свідомості. – Він не виправдав сподівань?

- Мені часто говорили, що бачили його з іншими дівчатами, - зітхаю. – Та я не вірила. Поки не виявилося, що одна з них завагітніла. А він просто втік… Від неї… від малюка… від мене…

- І ти розчарувалася? – хмикнув Річард.

- Що? – мої очі примружилися від подиву. – Звичайно розчарувалася.

- Чому? – він повільно підносить мою долоню до свої губ. Шкірою відчуваю його гарячий подих. – Тут радіти потрібно.

- З чого? – тепер мене починає злити його безтурботність та зневага. Йому смішно з моїх проблем. – З того, що я залишилася у розбитого корита?

- А ти мріяла пов’язати своє життя з таким недоумком? Хотіла дізнатися про його зради на сьомому місяці вагітності?

- Ні, - видихаю. – Та знаєш, як люди на мене дивилися?

- Через що?

- Звідки мені знати через що? – сичу роздратовано. – Може через те, що була дурною і вірила йому. А може через його вчинок? Хто їх знає?

Річард відхиляється на спинку лавки й складає руки на грудях.

- Я зараз розкажу тобі одну історію, яка сталася в університеті, - починає він. – А ти поясниш мені, чому всі люди приміряють на себе те, про що говорять інші. Чому завжди вважають, що розмова про них? Для чого вишукують в собі ті якості, про які говорить співрозмовник?

- Я не вишукую…

- Одного разу до нас на заміну з курсу психології увійшов доволі молодий викладач, - перебив він мене. – Привітався. І знаєш, якими були його перші слова?

- Ні, - зітхаю, втягуючи в себе якомога більше повітря.

- Як мені набридли оці дури, які вважають, що можуть фарбувати волосся в той колір, який їм подобається, - голос Річарда став на кілька октав вищим. – Інколи стилісти підберуть їм гарний колір. А інколи приходять з таким кольором, що відразу відчуваєш якусь відразу до студентки. І коли ти бачиш її несмак у всьому, включаючи одяг, то ніякі її знання не змінять твого ставлення до неї.

- Викладач таке сказав? – не можу повірити власним вухам. – Справді? Може то був не викладач?

- Ні, - усміхається Річард. – То був викладач. А ще він зупинився біля дівчини з дредами, пірсингом та тату…

- О Господи! – промовляю тихо. – І що? Вона написала на нього скаргу в деканат?   

- А чого?

- Бо він привселюдно висміяв і назвав її дурою, - знизую плечима. – Хіба не так?

- Дівчина, як і ти, звичайно, почала обурюватися, - продовжив Річард. – Та викладач лише посміхнувся. І запитав, чи вважає вона себе дурою? Зрозуміло, що дівчина зізналася, що не вважає себе дурепою. То чого тоді вона вирішила, що він говорив саме про неї?

Придивляюся до Річарда. Він мені здався саме зараз якимось таким незнайомим. Ніби переді мною інша людина. Рідна, знайома, але якась чужа.

- Він же сказав про фарбування волосся…

- Ти ж не олівець, щоб всім подобатися, - промовив юнак. – Комусь подобається твій колір волосся, шкіри, очей, комусь – ні. Та це норма. Людина фарбує волосся, одягається, худне чи качає м’язи в першу чергу для себе, а не для когось. Адже так?  

- Так…

- І дівчині подобався образ, який вона собі створила, - продовжив Річ. – Ми завжди підлаштовуємо висловлювання людей під нас. Ніхто й не має на увазі нас, але нам образливо, бо ми приміряємо на себе слова співрозмовника. Ось так і в тебе. Люди дивилися на тебе, оскільки хотіли підтримати, розрадити. А тобі здалося, що всі мріяли лише осудити тебе. Ти в чомусь винна? Ти винна, що він виявився таким ослом?

- Ні.

- Тоді чого ти вирішила, що люди тебе осуджують або звинувачують в чомусь?

- Просто я бачила в їх поглядах…

- Просто ти сама себе звинувачуєш в тому, що сталося. Ти з’їдаєш себе через те, що мало кохала чи не стала тою, через кого він змінився, - промовив Річард, обережно торкнувшись моєї долоні. – Та інколи люди не змінюються. Або не хочуть мінятися. І твоєї провини тут немає. Ти справді щиро кохала. Ти віддала все своє тепло. А цей лошара так і не оцінив цього. Але то вже його проблема. Ти маєш відпустити ситуацію й жити далі. Та неодмінно тішитися тим, що дізналася про його підлість не тоді, коли виявилася вагітною, а раніше. Це он тій дівчині важко. Бо вона сама виховує та забезпечує малюка. А ти молода. В тебе ще все життя попереду…

Зітхаю й дивлюся на нього зовсім іншими очима. Зараз він мені здається священиком з церкви. Після розмови з ним на душі стало легше. Ніби якийсь камінь впав.