Глава 7.2 Річард

Джулі розглядає мене, ніби під мікроскоп. Прискіпливо вдивляється в обличчя. А коли бачить, що я не жартую, раптом заходиться сміхом. Вона так щиро та дзвінко сміється, що я мимоволі теж починаю посміхатися.

- Річарде, ти… не жартуєш? – ковтає вона слова.

- В Штатах грати на людину – норма? – запитую обережно. Мені напевно ніколи не зрозуміти цього.

- До чого тут людина? – дивується Джулі, присівши на лавку.

А я стою над нею, розглядаючи її в світлі ліхтаря, радіус освітлення якого ледве дістає до нас. 

- Ну ти ж сказала, що виграшем буде Джон… як ти там назвала його прізвище, - виправдовуюся.

- John Deer – це назва трактора, Річарде! Їх є різні моделі, – хихикає вона, затуливши ротика долонею. – Ти не знав? Погодься, що ти цього не знав?   

Стою, ніби громом прибитий. То виграшем в перегонах буде якась там модель трактора?

- Ну… не знав, - усміхаюся та падаю поряд з нею на лавку.

- В Копенгагені ніхто не обробляє землю? – закидає вона руку на спинку й розвертається до мене в півоберта.

- Чому? – знизую плечима. – В Данії обробляють землю. Але я ніколи таким не цікавився.

Хоча мав. Я мав цікавитися життям підданих королівства. Та завжди хвилювався про власний імідж. Про власні забаганки. І от тепер я просто сиджу тут, перед дівчиськом. І уявляю, що вона про мене думає. Бо я справді не знаю багато речей, які мав би знати. Як кронпринц. Як майбутній король.

А виявляється, що дівчисько знає більше за мене. Бо мене завжди цікавили автомобілі. Швидкісні. З оригінальним або незвичним дизайном. А от техніка, якою обробляють землю люди була десь там в кінці списку. Або й взагалі не внесена до того списку.    

- Напевно я тобі здаюся якимось дивним, - порушую я мовчання.

- Чому? – хмикає вона. – Не страшно чогось не знати. Ми всі люди. І це природно, що ми можемо в чомусь не розбиратися. Головне, якщо ти хочеш пізнати щось нове. Не стоїш на місці. Не доводиш свою правоту до хрипоти. А штурмуєш граніт науки.

- Ціла промова, - хмикаю. – До того ж мотивуюча!

- Ну насправді, - вона зрушує плечима, торкнувшись моєї долоні, - Я такої думки про цю ситуацію. До того ж ти орієнтуєшся у алкоголі набагато краще за мене. Ти вмієш ладнати з людьми. Ніколи не соромишся нових викликів, нових знайомств, нових місць.

- Ну напевно це роки роботи над собою, - стискаю її долоню. – І вони не пройшли дарма.

- Не знала, що хлопці теж виробляють в собі якісь звички, - усміхається вона.

Світло освітлює лише ліву сторону її обличчя. І зараз вона здається якоюсь таємничою. Незвичайною. Несправжньою. Ніби з вигаданої нянею казки.

Хоча тепло її долоні доводить, що вона справжня. З плоті та крові. І її очі світяться якимось теплом, сяйвом та щирістю лише для мене.

- Хлопці ставляться до себе ще вимогливіше, ніж дівчата, - хмикаю. – В крайньому випадку я…

- Зрозуміло, - шепоче Джулі.

Я нахиляюся до неї. Її вуста тягнуться мені назустріч. Я вже відчуваю її гарячий та приємний подих. Від неї пахне шоколадом. Солодким, смачним та спокусливим.

І саме в цю хвилину в мене вібрує телефон. Таємничість, казковий момент зникає. Її очі розширюються. А потім погляд падає на джинси, де не перестає працювати вібродзвінок.

- Вибач! – видавлюю з себе. – Це батьки! Ти не образишся, якщо я відійду й поговорю з ними?

- Річарде, ти що? – вона ніяковіє, зрушивши плечиками. – Це твої батьки. І ти не маєш запитувати в мене дозволу, щоб поговорити з ними. Бери… бери слухавку…

Підіймаю слухавку й відходжу в темряву алеї. Прагну хоча б щось побачити під ногами. Та темрява робить свою справу. І я опиняюся в її обіймах.

- Так, - кидаю. – Добрий вечір, мамо!

- Ти міг би й сам хоча б інколи телефонувати, - чую замість вітання її невдоволення. – Річарде, ми твої батьки й ми хвилюємося.

- Мамо, я не підліток! – бубню, озирнувшись на Джулі, яка витягла телефон й втупилася в його екран. – Мені вже двадцять вісім. І я сам добре можу дати собі раду.

- Ти думаєш над майбутнім? – не звертаючи уваги на мої слова починає матір. – Ти обіцяв вирішити з цим.

- Я знаю, що ви вже говорили з батьками герцогині Флаксбурскої…

- Не просто говорили, Річарде! – перебиває матір. – Ми домовилися про шлюб…

- Що? – від несподіванки ледве не випускаю слухавку з долонь. – А як же «ти маєш право сам вибрати собі наречену з числа запропонованих»?

- Річарде, припини! – фиркнула матір. – Її Високість молода, приваблива дівчина. Вона знає етикет. Вміє поводитися в суспільстві. Займається спортом. Любить полювання. Грає на музичних інструментах. Займається благодійністю. Вже заробила собі репутацію порядної та приємної людини. Про таку наречену варто лише мріяти. І впустити такий шанс було б помилкою.

- Ну так, - фиркаю невдоволено. – А ще вона доволі напориста особа, яка викликає огиду в тих, хто з нею спілкується. Завжди задирає носа. Висміює людей нижчих за статусом. Любить витрачати кошти. Й не тільки свої, до речі…

- Сину, вона всього навчиться, - примирливо говорить матір. – Під моїм пильним наглядом та командою спеціалістів ми зробимо з неї справжню принцесу. Її полюбить народ…

- Можливо, - хмикаю. – У ваших здібностях я навіть не сумніваюся. А як бути зі мною?

- Тобто?

- Те, що мені вона не подобається, як людина, грає якусь роль?

- Ти маєш упереджене ставлення до неї, - відповідає матір. – І при знайомстві ближче – однозначно зміниш власну думку.

- А якщо ні?

- Якщо не можеш змінити ситуацію – зміни своє ставлення до цієї ситуації, - промовляє матір. – Подивись на все під іншим кутом. До свого тридцятиріччя за законами королівства ти маєш бути одруженим. І зараз тобі, Річарде, потрібні офіційні стосунки з особою протилежної статі. І не просто офіційні стосунки. А серйозні відносини з титулованою герцогинею. За рік ми оголосимо про заручини. А за пів року зіграємо весілля.