Глава 7.1 Річард

Містер Харпінтер підіймає на нас здивований погляд.

- Що найбільше в своєму житті ви цінуєте? – читає він.

А потім переводить погляд на дружину. Дивиться на неї довгих кілька хвилин.

- Найбільша моя цінність – Маріон, - нарешті видає він.

І це доволі незвично. Бо в його очах кохання. Справжнє кохання. Невже воно існує? Мої батьки ніколи не сварилися. Але такими поглядами однин на одного теж ніколи не дивилися. Щось в цьому погляді є таке, від чого на душі стає щемливо, тепло та затишно. І коли бачиш їх стосунки всередині родини, раптом відчуваєш себе якимось іншим. Бо моя родина ніколи… від слова зовсім ніколи в житті… не збиралася ось так по-сімейному. Ми ніби роботи, які виконують вказівки.

- Я буду до кінця життя їй вдячний за те, що подарувала мені моїх прекрасних дітей, - продовжив він, коли дружина піднесла нам каву. – Коли народила мені донечку. Зазвичай чоловіки мріють про синів. І я не був винятком. Та коли народилася Джулі… я ніби подорослішав. Подивився на той маленький пакуночок якимись іншими очима. І зрозумів, що ось ця крихітка потребує мого захисту, допомоги, прихистку та любові. Сини сильні, вправні, сміливі. А донька… вона особлива… Я не часто говорю це, але Маріон… я ціную твою турботу, твою підтримку, тебе… Ти не уявляєш, наскільки я вдячний долі за зустріч з тобою…

Джулі закусила нижню губу. Брати Харпінтери лише спокійно оглядали батьків. Подруга Джулі приклала долоню до вуст. А Лора, дружина Енса, навіть сльозу пустила.

- Тепер твоя черга, Лоро! – промовила Джулі.

Жінка спокійно всунула долоню в скляну банку й витягла папірець. Розгорнула його й усміхнулася.

- Сто відсотків я витягла запитання Джека, - промовила вона. – Чи маєте ви таємницю?

Винуватець лише розвів руками й розсміявся доволі щиро.

- Ага, - додав він. – Цікаво ж. Ну давай, Лоро, розкажи нам про свої таємниці…

- Таємниця є, - раптом промовила вона. Поряд заметушилася Джулі, закинувши ногу на ногу.  – Я вагітна! Не хотіла нікому говорити, щоб не наврочити. Ви ж знаєте скільки років ми з Енсом очікували на цю звістку. І ось! Я вагітна! Вагітна!

Помічаю, як Енс зривається з місця. Підстрибує й згортає її в оберемок. Матір Джулі схлипує від щастя. Брітні та Джуді, ніби по команді, витріщають очі та закривають рота долонею. А Джек підстрибує з канапи.

- То я буду дядьком? – запитує він. – Джул, ми скоро станемо дядьком і тіткою!  

Він вихоплює долоню Джулі й витягує її на середину кімнати. А потім обхоплює її за талію й починає танцювати. Крутить її так, що вона аж верещить від захвату.

Поки всі вітають майбутніх батьків, я лише спостерігаю за емоціями цих людей і відчуваю якесь щемливе щастя. Вони щиро радіють новинам. Приймають в свою родину незнайомців. Все по-справжньому і відкрито. Ніхто не думає, як піднести спільноті новину. Ніхто нікого не сварить. Відчувається сімейна підтримка.

Не скажу, що позбавлений родини. Мені заздрять мільйони юнаків. Та ніхто з них не знає,
 що означає мати щоденний графік. Ухиляння від нього дорівнює ледве не зраді корони. За кожною твоєю посмішкою, словом, рухом стежать журналісти, які потім вивертають все на власний лад. Ти позбавлений радощів. Позбавлений особистості. Позбавлений справжнього життя. Позбавлений себе.

- Річарде, - чую, як поряд падає на канапу Джулі, - тягни папірець з запитанням. Схоже, твоя черга.

Повільно всовую долоню в банку й торкаюся пальцями папірців. Їх багато. І вони вивідують таємниці. Мені стає трохи моторошно від того, що не знаєш, яке запитання тобі можуть поставити там. А обманювати Харпентерів не хочеться.  

Папірець в долонях. Серце стукає так, ніби готове вискочити з грудей. Повільно розгортаю його й читаю нерозбірливий почерк.

- Чи є у вашому житті вчинок, яким ви захоплюєтеся?

Помічаю, як всі принишкли й спостерігають за мною. Навіть очей не зводять.

- Так, - киваю. Можна було б розказати про сотні вчинків з мого життя: допомога обездоленим, дітям, тваринам, людям поважного віку, людям з обмеженими можливостями. Та це все не те, бо це моя робота принца. А вчинок, який мені відкрив очі багато на що, то інше. – Я дуже захоплююся тим, що потрапив сюди, до Канзасу, до вашого будинку, до вашої родини. Моя рідня інша. Ми навчені стримувати почуття. Не показувати їх на загал. І це, виявляється, погано. Бо від вас навіває теплом, щирістю, чесністю та родиною. Тією, про яку мріють тисячі.  

- Ти говорив, що маєш молодшу сестру Габрієлу, - подала голос Джулі. – Ви з нею близькі?

- Раніше мені здавалося, що так, - продовжує. – Але коли побачив твої стосунки з Джеком, то зрозумів, що наші з нею відносини, то взаємовідносини зовсім чужих людей.

- Ну, - моєї долоні торкається Маріон. – Не варто так говорити. Твої батьки виховали прекрасну дитину. Ти уважний, щирий, спокійний, чесний. А це головні якості людини. Тож не можна говорити, що твоя родина не турбується про тебе.

- Вони турбуються, - відповідаю чесно. – Навіть занадто. Але в нас немає того тепла і затишку, як у вас. Воно й не дивно, що до вас хочеться повертатися. Хочеться стати частиною такої родини.

Маріон тягнеться й обіймає мене, ніби сина. І від її тепла в мені зароджується якась надія. Бо я безмежно сильно хочу, щоб моя родина будувалася на отаких цінностях. Звичайно це лише мрії. Мені, як нікому іншому відомо, що цьому не бути. Та в стінах палацу, коли цього не бачать журналісти, можна влаштувати сімейну вечерю чи якийсь відпочинок. Хіба ні?   

Пізніше ми з Джулі прогулюємося стежкою в темряві. Вона знаходить мою долоню й міцно стискає. Її пальці такі холодні. Тож відповідаю на її контакт міцним стисканням долоні.

- Ти справив гарне враження на моїх батьків, - говорить вона за кілька хвилин. – Річарде, можна особисте запитання?

- Так, - шепочу. – Ти не змерзла?

- Ні, - чую в темряві її голос. – Як довго ти подорожуєш Штатами? Чому не осядеш десь?