Глава 6.2 Джулі

Подавлюю посмішку, бо якось незвично чути такі слова від особи протилежної статі. Зазвичай, а так було майже завжди, такі слова говорила я. А Гаррі відмовчувався. І вже тоді можна було зрозуміти, що я для нього лише чергова забавка. Та перша закоханість така. В тебе відбирають вміння думати, спостерігати, аналізувати, узагальнювати. Єдине, чим зайняті твої думки – догодити партнеру. Ось тому й отримуємо ось такі плачевні результати від першого кохання. І Гаррі бачив, що я закохана. Бачив і підло цим користувався, живучи на широку ногу. Та скільки б мотузці не витися, все одно колись настане кінець. Так сталося і з його вчинками. Скільки б він їх не приховував. Правда завжди випливе назовні.

- Раз в рік вся родина збирається під час оцього свята в одному з будинків й проводить час разом, - пояснюю спокійно. – Кожна родина одягає футболки свого кольору. І обов’язково робиться загальне фото.

- І що справді приїжджають всі? – запитує Річард, поправляючи квіти в букеті.

- Так, - говорю серйозно. – Ось.

Дістаю з шафки альбом й кличу його до ліжка. Сідаємо близенько один біля одного й гортаємо сторінки.

- Це в світло-зеленій футболці моя бабуся, - вказую пальцем. – А оце ми в темно-синіх футболках. Мої батьки в червоних. І їх брати та сестри теж у футболках такого ж кольору. Ну щось типу зустріч поколінь. У Данії такої традиції немає?

- Ні, - хитає головою Річ, торкнувшись носом мого плеча. – Ти приємно пахнеш, Джулі.

- Невже?

- Ага, - шепоче він своїм еротичним баритоном.

- От тобі й випала нагода побувати на такому святі, - говорю до Річарда. – І зануритися в традиції Канзасу.

Його вуста торкаються шкіри мого плеча. А я відчуваю, як на руках з’являються сироти від його гарячого подиху.

І саме в цю хвилину рипають двері моєї кімнати й на порозі виникає… тато. Річард ніби ошпарений підскакує з ліжка й відступає на крок вглиб кімнати. Тато обводить нас поглядом й на вустах грає посмішка.

- Що це ви дивилися? – запитує, примруживши погляд.

- Я показувала Річарду фотоальбом з нашим традиційним святом по «воз’єднанню родини», - підводжуся та кладу фото назад до шафки.  

- Доню, давай все потім, - говорить він. – Всі вже вечеряти хочуть. Не гарно змушувати всіх чекати.

- Так, - киваю. – До речі, я запросила Річарда на це свято до нас. Він тут без родини. І йому цікаво подивитися наші традиції. Ти ж не проти, тату?

- Ну ні, - хитає батько головою. – Можливо скоро він стане членом нашої родини, тож нехай знайомиться з традиціями.

Повертаю голову до Річа, а він лише здивовано підіймає брови.

Спускаючись сходами за татом, торкаюся руки Річарда.

- Не звертай уваги на слова татка, - шепочу до нього. – Він жартує так…

- Гадаєш мене такі слова злякають? – шепоче у відповідь Річ.

- Не злякають? – дарую йому свою чарівну посмішку. – Ти ніби ошпарений відскочив від мене, коли татко увійшов. Тож…

- За правилами гарного тону, - відповідає Річард, – мене навіть у твоїй спальні бути не повинно.

- Похвально, молодий чоловіче! – озирається на нас татко. – Оце я розумію виховання! Твоїм батькам варто пишатися таким сином.

- Тату, - сичу.

- Хіба я брешу? – хмикає батько. – Хлопець говорить правильні речі. І це мені імпонує. От і все.

Лише хитаю головою і йду до столу. Всі ніби за командую слідують за мною. Розсаджуємося за стіл й беремося за столові прибори.

- То ви, Річарде, з Данії? – порушує мовчанку дядько Пітер. – Звідки саме?

- З Копенгагена, - слідує відповідь.

- З самої столиці? – дивуються тітка. – І ваші батьки зараз проживають в Копенгагені?

- Так, - відповідає Річард, оглядаючи страви.

І саме в цей момент в мене летить зелена маслина без кісточки. Хапаю тарілку й відбиваю напад. Джек шкірить зуби, а Річард в цей час лише здивовано оглядає нас.

- Припиніть! – бурчить мама. – Що про нас подумає гість.

- А що йому про нас думати? – регоче Джек. – Звичайна родина зі своїми приколами. Хіба все так погано, Річарде?

- Ні, - посмішка з'являється на обличчі гостя. – Просто дивно якось.

- Ну от! – вклинюється тітка. – Гість вже думає, що ми ненормальна родина. Джеку тобі варто бути більш серйознішим. Можливо варто шукати наречену та одружуватися.

- Без проблем! – підводиться він й обходить стіл.

І я відчуваю, як тремтять коліна. А Джек дістає з кишені коробочку у формі сердечка й стає на одне коліно.

- Брітні Арабела Стоун, - просто говорить він. – Чи погодишся ти вийти заміж за ось такого несерйозного чоловіка?

- Матір Божа! – прикриває рота рукою тітка.

- Оце номер! – вторить дядько Пітер. – Це жарт?

А я схвильовано поглядаю на Брі, яка зараз зніяковіло дивиться на Джека. Повертає голову до мене. А я лише посміхаюся й киваю головою.

- Ну ж, Брі! – сичу до неї. – Твоєї відповіді чекають…

- Ти серйозно? – запитує вона тихо.

- У мене справжній перстень, міс Стоун, а не каблучка з проволоки, - говорить Джек. – І це вже замах на серйозність.

Вона повільно підводиться й прикладає руки до грудей. І поки всі зачаровано спостерігають за цією картиною, Річард знімає все на відео.

- Так, - говорить Брітні.

Джек підхоплюється й захоплює її у свої обійми. Ми плескаємо в долоні. Радіємо. А Енс дістає з шафки букет квітів й протягує братові. І цей букетик миттєво перекочовує до рук Брі, яка ховає за ним обличчя, оскільки по її щокам течуть сльози радості. Тут мені навіть бачити не потрібно. Я й так знаю. Брі з дитинства була закохана в мого брата. А він не звертав на неї уваги. І ось нарешті її мрія здійснилася. Він не просто звернув на неї увагу. Він покликав її заміж.     

- Боже! – мама плескає в долоні, а в самої сльози на очах з’являються. – Це мій син!

- Ще один скоро стане сімейним чоловіком, - відповідає Лора, дружина Енса.

- Так, - регоче тітка. – Скоро весілля! Потрібно шити сукню. Пітере, чуєш?