Глава 6.1 Джулі

Вихідні, то радість для всієї родини. Ми з мамою готуємо смаколики для сімейної вечері, а брати щось там майструють на задньому дворі.

- Цей Річард, що він за людина? – чую за спиною мамин голос. – Ти нічого про нього не розповідаєш.

Озираюся на матір, оскільки саме в цю хвилину визирала з вікна та перегукувалася з братом.

- Звичайний, мамо! – розвожу руками. – Як тисячі інших людей на планеті.

- А його батьки? – запитує матір й далі, начиняючи млинці. – Що ти знаєш про них?

- Нічого, - знизую плечима. – Вони в нього є. Але бачаться вони не часто. Він живе своїм життям, а вони – своїм. Ну напевно на Різдво їздить до них… Не знаю… Я не допитувалася його аж так прискіпливо.

- Доню, ти збираєшся знайомити хлопця з батьками…

- Мамо, це не я збираюся, - фиркаю. – Це Джек його запросив.

- Але хлопець погодився, - ставить деко з млинцями до нагрітої духової шафи.

- Ну… погодився, бо довго не їв домашньої їжі, - усміхаюся, помічаючи краєм ока, як в отворі дверей з'являється брат.

- Цього року в нашому будинку буде «об’єднання родини»?  - запитує він, стягнувши шматок пирога, який холонув на тарілці. – Що вирішили?

- Так, - киває мама. – І ми вибираємо колір футболок.

- Сині, - бубнить Джек, відкушуючи шматок за шматком.

- А з якого це дива? – витріщаю на нього очі. – Ти минулого разу вибирав. Хіба ні? Цього року це мій обов’язок.   

- Бо я знаю, що ти вибереш, - бурчить він. – Рожеві…

- І що? – кривлюся до нього. – Минулого року ти вибрав зелені. Я ж одягала їх. Хоча той відтінок мені зовсім не підходив.

- Гаразд, - погоджується Джек. – Я не проти теплих тонів. Тільки не рожевий. Нехай буде жовтий…

- Жовтий вибрали Гарісони, - вклинюється мама.

- А чого це ти знову керуєш? – не вгамовуюся, замахуючись на нього ополоником.

- Бо…

- Цього року одягнемо той колір, який виберу я, містере Харпінтер, - перебиваю. – І якщо діставатимеш, то на зло замовлю рожеві футболки.

Він увертається й регоче.

- Діставатиму, - говорить чесно. – І ти це знаєш…

- Тоді фотографуватиму тебе спеціально в рожевій футболці, - регочу з нього.

Він лише кривиться і зникає.

- От завжди так, - сичу ображено. – Коли вони вибирають, я мовчки одягаю те, що вибрали. А коли черга доходить до мене, то відразу дратуються. Так не чесно, мамо!

- Не дратуйся! – усміхається матір. – Він спеціально тебе драконить і виводить, щоб ти понервувала. А ти будь спокійною. І роби те, що маєш.

- Ваші з татом червоні футболки вам підходять? – запитую швидко.

- Так…

- І тато в свою влазить?

Мама посміхається щирою посмішкою.

- Не знаю, - знизує плечима. – Нехай приміряє.

- Бо якщо я замовлятиму нам, то могла б замовити і вам, - витанцьовую навколо кухонного столу. – Треба татка примусити.

- Ха-ха-ха! – чую мамин сміх. – Змусь! А я на це подивлюся.

- От так завжди, - сплескую в долоні. – А брати дивляться на тата й роблять те саме.

- Згодна на всі сто відсотків, - хитає головою матір.

Накриваючи стіл, трохи хвилююся. І не через те, що прийде Річард. А через свою родину, яка вже почала потроху з’їжджатися. Хотілося звичайної, тихої, сімейної вечері. А всі оці родичі лише розглядатимуть Річарда ніби під мікроскоп. Він навіть незручно почуватиметься в їх присутності. Ну я б нервувалася. Однозначно. Хоча я ж то знаю, що все оце лише прикриття. Та все одно. Родина то цього не знає.

А до кімнати влітає Брі. На ній сьогодні темні джинси й світла футболка.

- Джек не говорив, що буде скільки родичів, - бубнить вона, схопивши серветки. – Трохи незручно виходить. У вас хоча б дня народження нікому немає?

- Ні, - хапаю її за руку. – Що ти робиш?

- Серветки… розкладаю…

- Я вже їх там розклала, - пхикаю. – Йди з іншого краю столу розкладай. Брітні, зберися! Ти чого така схвильована?

- Бо… я думала, що будуть лише ваші рідні та твій Річард, - бубонить вона. – А тут ще з десяток людей…

- Ти що вперше на нашій сімейній вечері? – запитую здивовано. – Сотні разів була у нас. Святкували разом Різдво, Новий рік, Дні народження… Ей! Ти чого, Брі?

- Бо вперше на цю вечерю мене запросив Джек, - зніяковіло говорить вона.

- І що? – дивуюся.

Хоча не знаю, як би поводилася на її місці. Це зараз я така смілива, бо вечеря в будинку моїх батьків. А уявити мене під час вечері в родині Річарда. І відчуваю, як лише від однієї думки про це, в мене вже підгинаються коліна.

- Ну як це що? – фиркає подруга. – Це вже крок…

Знала б ти, що він вигадав, то хвилювалася б ще більше.    

- Заспокойся, Брі! – хмикаю, схопивши подругу за руку та повернувши обличчям до себе. – Подивись на мене. І запам’ятай! Це приємні моменти у вашому житті. Тож не хвилюйся так. Нічого страшного не станеться. Головне, щоб дядько Пітер не почав нудіти…

Ми згадуємо мого дядька Пітера й починаємо обоє реготати. І саме в ці хвилини ми чуємо дверний дзвінок. Переглядаємося з Брітні.

- Певно, це Річард! – говорить вона. – Ваша рідня зазвичай не дзвонить в двері.

Ми визираємо з столової й бачимо, як мама відчиняє двері. І на порозі з велетенським букетом квітів та кількома пакунками стоїть Річард.

- Вау! – чую за спиною голос Брітні. – Оце так сюрприз.

А мама щиро посміхається й запрошує його зайти.

- Доню, - гукає вона. – Твій Річард прийшов…   

Він спокійно переступає поріг будинку й оглядається. А я зітхаю й виходжу до вітальні. Тітка Ембер лише здивовано роззявила рота. А дядько Пітер втратив дар мови.

- Джулі говорила, що ви обожнюєте орхідеї, - говорить Річ, протягуючи їй пакунок з квіткою.

Помічаю, як очі мами округлюються від подиву.

- Це ж Гохштеттерська орхідея? – скрикує мама, а ми всі здивовано заклякаємо на місці.

Навіть обличчя Річарда видовжується від переляку.