Глава 5.2 Річард

- Хто б сумнівався? – регочу з неї.

Мені так тепло. Так приємно. Звичайно, це щось нове. Ніколи не поводився ось так розслаблено. Розкуто. Зазвичай особи протилежної статі з мого оточення доволі пихаті, серйозні та поважні. Або хочуть такими здатися. І вже за тридцять хвилин у їх компанії мені справді ставало доволі нудно. Хотілося втекти на перегони чи кудись на полювання. А зараз… зараз я волію провести з Джулі якомога більше часу. Мені приємні наші перепалки, пригоди та стосунки після роботи. Здається, що я потрапив у якесь інше життя, де дихаю на повні груди. Де живу… По справжньому живу, а не граю відведену мені від самого дитинства роль. Хоча я розумію, що нічого змінити не можна. Народ Данії любить мене. Пробачає всі витівки. Тож не можу віддати трон комусь іншому. Та й не бачу в цьому потреби. Мене з дитинства виховували, що колись я займу місце батька. Скільки сил було вкладено в те, щоб народ слідкував за моїм життям, підтримував мене, обожнював. Тож тут без варіантів.

Джулі під’їжджає до двохповерхового будинку, зупиняє машину, вимикає фари й відстібає ремінь безпеки.

- Ягуар шикарний, - усміхається до мене. – Назад дорогу знайдеш?

- Ну… можна в навігаторі задати, - хитаю головою. – Буду вдячний, якщо допоможеш.

Вона щось там порпається в моєму навігаторі, а я просто оглядаю її. З під майки виглядає мережевна білизна. Стегна напружені. Пальці так і сверблять доторкнутися до них. Шия тонка й ніжна. Закушую губу, оскільки хочеться вдихнути аромат її шкіри. На губах ще залишився її смак.

- Все, - вона поглядає на мене. – Ти так дивишся, ніби з’їсти мене хочеш.

- Не відмовився б, - відповідаю тихо.

Вона закочує очі й торкається рукою дверцят мого авто. І саме в цю секунду моя рука встигає схопити її за лікоть. Вона миттєво повертає голову, а я впиваюся в її вуста. Вона не пручається, лише обхоплює мене за шию й притискається до мене грудьми. І саме в цей час нас освічує фари авто, яке повертає до їх будинку. Ми, ніби заклопотані підлітки, відскакуємо один від одного. Очі світяться в темряві. Груди здіймаються від прискореного дихання.

А на вустах грає чарівна посмішка.

- Це мій брат, - шепоче вона. – З чергування повернувся напевно…

- Мені вийти привітатися? – озираюся на такий знайомий мені пікап червоного кольору.   

- Ні, - хитає вона головою. – Їдь додому й відпочивай! Скажу, що колега підвіз…

- Добре, - киваю й перебираюся на місце водія.

Мотор миттєво запрацював. І ягуар зірвався з місця.

Проїжджаючи мимо брата, який вже вибрався з автівки, помічаю його прискіпливий погляд. Тож втискаюся в сидіння, й надавши обличчю байдужості, прямую за вказівками жіночого голосу з навігатора.             

А коли зникаю з їх поля зору, натискаю виклик на панелі авто. Кілька гудків й на тому кінці проводу беруть слухавку.    

- Добрий вечір, Морісе, - вітаюся спокійно.

- Дідько! – чую в слухавці. – Ви чого не спите?

- Не бубни!

- У вас здається зараз четверта ранку, - продовжує мій особистий секретар. – Ви хочете, щоб я всю ніч не спав?

- У вас лише дев’ята вечора, - фиркаю. – Не бреши, що вже спав…   

- Та я хвилюватися за вас буду, - сичить він. – І через це спати не зможу. Ваші батьки тиснуть. Що маю їм відповідати?

- Збреши щось, - гаркаю відверто. – Я до тебе у справах. І мені потрібна твоя допомога.

- Тобто… збрехати? – не вгамовується Моріс, чим лише дратує мене. – Ви пропонуєте мені брехати королю?

Закочую очі й зупиняю автівку. Навкруги темрява, хоч око вийми. Спати хочеться. А мій особистий помічник замість того, щоб допомогти, хникає мені в слухавку.

- Послухай, - прагну втримати самовладання, - не варто так хвилюватися. Заспокойся й видихни! Я ж телефоную тобі. Ти чуєш мій голос. Зі мною все гаразд. Тож батькам немає сенсу хвилюватися. До речі, я працюю…

- Що?

- Ти все вірно почув, - промовляю голосно. – Я працюю. Не хочу активувати картки тут, щоб не вирахували, де я…

- А ви думаєте охорона не відслідковує мої телефоні зв’язки? – запитує Моріс. – Я певен, що вас вже виявили.

- Не виявили, - говорю тихо. – Бо я телефоную тобі з нашого секретного телефону.

- А… ну так, - оговтується Моріс. – Ваша Високосте, вам варто поговорити з батьками. Я наполягаю на цьому.

- Потім, - відмахуюся. – Краще знайди мені людину, яка зможе проконсультувати мене стосовно ремонту мотору трактора, який може прийняти участь в перегонах.

- Що? – навіть дивлюся на екран, оскільки здалося, що зв'язок перервався.

- Ти все почув, - ричу. – Знайди мені такого спеціаліста.

- Не зрозумів, - бубнить Моріс. – До чого тут мотор трактора?

- Тут будуть проходити перегони, - пояснюю спокійно. – Але перегони на тракторах.

- І Ви плануєте взяти участь в перегонах… на тракторах? – запинається Моріс. – Ваша Високосте…

- Так, - перебиваю. – Я планую взяти участь в перегонах.

- Нащо це Вам, Ваша Високосте? – цікавиться Моріс. – Ви ніколи не цікавилися таким видом транспорту. Та ніколи трактор й не водили.

- От ти й знайдеш спеціалістів, які допоможуть мені в короткий час опанувати ці знання, - відповідаю швидко.

- Ви хочете, щоб вони поїхали до Вас?

- Ні, - хитаю головою, оглянувши своє відображення в дзеркалі. – Досить буде онлайн-пояснення.

- Ви вважаєте, що зможете удосконалити мотор трактора по вказівках спеціаліста? – запитує помічник. – Ваша Високосте, при всій моїй повазі до Вас, але Ви ніколи не порпалися в моторі машин. Ви впевнені, що знаєте, як яка деталь називається в моторі. Тим паче, ніхто не візьме на себе відповідальність за ваше життя та здоров’я. Якщо Ви не підтягнете якийсь гвинт, то під час перегонів може статися, що завгодно. Не думаю, що я піду на таке…

- А якщо мотор ремонтуватимуть спеціалісти? – втрачаю терпіння, тому ледве стримуюся, щоб не вичитати свого помічника.