Глава 5.1 Річард

Спостерігаю, як вона впевнено вмощується на місце водія. І мимоволі захоплююся цим дівчиськом. Фактично я хотів її трохи налякати тим, що їхати зі швидкістю сто двадцять кілометрів за годину не можна. Інша б на її місці відмовилася. Тим паче, якщо жодного разу не сиділа за кермом такої машини. А Джулі навіть оком не повела.

- Ти так і будеш сканувати мене поглядом чи вже вдягнеш пасок безпеки? – чую її голос й спостерігаю як одна брова повільно повзе догори. В очах танцюють бісики, а на вустах грає чарівна та іронічна посмішка. – Не забувай, що за кермом юний Шумахер…

І як тут не посміхнутися? Мені подобається спілкування з нею. От подобається, що вона не прикидається. Є справжньою. Такою, з якою хочеться проводити час.

Поки я тягну пасок до себе з місця пасажира, мотор мого ягуару реве. І я грішною справою, миттєво вдягаю пасок. Бо від цього дівчиська можна очікувати чого завгодно. Якщо вона пікап водить, то й тут впорається.

- Покажу тобі наше місце для перегонів, - говорить вона. – Ознайомишся з місцевістю. Зараз глуха ніч, тож там нікого немає. Можемо поганяти, якщо хочеш.

- Покажи, - погоджуюся з посмішкою на обличчі.

Якби Моріс чи мої батьки побачили оце, в них би стався інфаркт. З дитинства машиною, якою я їздив до школи чи на якісь заходи мала керувати лише перевірена особа. В жодному разі аматор не міг сісти за кермо. Не говорячи вже про те, що водій мав мати величезний досвід водіння й жодного правопорушення на дорогах.

Машина плавно проходить повороти, набираючи швидкість.

- А тобі виписували колись штраф за порушення правил безпеки на дорогах? – раптом звертаюся до неї.

- Ага, - киває. – Навіть одного разу посвідчення водія позбавили на три місяці…

- Що справді?

- Так, - вона невідривно дивиться в відображення панелі приборів на склі.

- І що ж ти утнула таке?

- Підрізала машину поліціянтів…

Її відповідь викликає в мене сміх. Гучний, справжній.

- А ти? – цікавиться вона. – Ти отримував штрафи за порушення правил безпеки на дорогах? Чи можливо в тебе права відбирали? Як у вас в Данії з цим?

Хто б в мене відібрав права? А якщо б навіть і наважилися, то за годину адвокати родини їх би повернули мені.

- Ні, - зізнаюся чесно. – Жодного разу. Я законослухняний громадянин.  

Тепер сміхом заходиться вона.

- Ага, - киває головою. – Просто не змогли тебе впіймати або знайти? В це я повірити можу. Ти ж любиш швидкість. Як таке могло бути, щоб жодного разу не порушив правил?

- Швидше за все так і є…

Дідько! Ледве не видав себе! В майбутньому варто думати перед тим, як говорити.

-А твої батьки? – раптом запитала вона, втискаючи педаль газу в підлогу. Мотор реве, ніби навіжений. – Де вони? Вони живі?

- Так, - видавлюю з себе. Ну не можу сказати, що моїх батьків немає в живих. Це негарно. Та й таким жартувати не можна.

- Ти хоча б інколи навідуєш їх?

- Звичайно, - варто перевести розмову в інше русло. – В мене навіть молодша сестра є.

- Ого! – вона вперше кидає на мене погляд. – На Різдво їздиш додому?

- Інколи, - хитаю головою.

- Як сестру звуть?

- Габі…

- Це від Габрієли?

- Так, - киваю головою.

- Якісь дивні у вас імена, - робить Джулі висновок. – Річард. Габрієла.

- А чим дивні?

- Такі величні, - пояснює спокійно, роблячи розворот так, що багажник авто заносить.

- Ей! – штовхаю її. – Ти обережніше з моєю крихіткою. Вона не пікап.

- Не бійся, старче! – хмикає Джулі. – Твоя машина має такі шикарні параметри. І їх варто випробувати.

- Мені здається чи ти розбираєшся в машинах?

Її брови вигинаються дугою, а на вустах грає чарівна посмішка. Навіть в темряві я бачу смужку білосніжних зубів.

- У Джека автомайстерня, - пояснює вона. – Тож я з дитинства пропадаю там. Спочатку то була татова справа. А потім він віддав її Джеку.

- Ага, - киваю. – То твій брат займається бізнесом?

- Ну, - хитаю в темряві головою. – То не зовсім бізнес. Швидше так… захоплення. Бо бізнес розвивати потрібно. Рекламувати. А він ледве тримається на плаву.  

- А що потрібно, щоб почав розвивати бізнес? – запитую. – Що Джеку для цього потрібно?

- Не знаю, - знизує плечима. – Можливо, якась рекомендація поважної особи. Можливо запустити рекламу десь на телебаченні. Я про це не думала. Та й не знаю я цього. А він сам любить порпатися в моторах. Тож в костюм його не одягнеш. Йому треба було будувати будинок, тож татко й віддав майстерню, щоб Джек міг збирати гроші для будівництва.

Ягуар пройшов одне коло й зупинився, втиснувши мене в сидіння пасажира. Джулі відстібає ремінь безпеки й відчиняє дверцята.

- Дивись яке гарне небо, - говорить вона, напустивши холодного повітря в салон. Канзас дивує. Вдень тут неймовірна спека, а вночі – холод проймає до кісток.

Вибираюся з салону за Джулі. Й справді. Небо неймовірне. Ніби ковдра для сну. Темне з яскравими зірочками. Здається, що воно огортає тебе в свої пухкі обійми й готує до сну. Лише прохолодне повітря нагадує про те, що це не ліжко.

- А в тебе є мрія? – раптом повертається Джул до мене обличчям.

- В мене? – питання таке особисте.

Я навіть розгублююся на хвилинку. Мрій у мене багато. До стобіса багато. Та їм не судилося здійснитися.

- Як і в кожної людини в мене є мрії, - відповідаю чесно. – Віриш? І доволі багато. Та от чи здійсняться вони – невідомо.

- Якщо вірити, то обов’язково здійсняться, - хихикає вона, обхоплюючи себе руками.

Миттєво знімаю светр й накидаю їй на плечі. Вона кутається в нього й піднімає на мене свої очі шоколадного кольору. Здається в цих очах можна потонути. Вони такі глибокі. Такі щирі. Вона віддано дивиться мені в очі, і між нами ніби іскра пролітає. Здається намагнічується навіть повітря. Повільно нахиляюся й торкаюся губами її. Вона не пручається. Лише обхоплює мене за талію й притискається всім тілом. Її вуста виявляються такими ніжними, м’якими. Навіть солодкими.  Від неї несе шоколадом. Певно їла його по закінченню роботи.