Глава 4.2 Джулі

Заходячи до бару, де працюю, відразу кидаю погляд на стійку. І за нею помічаю незмінного бармена, від погляду на якого тріпоче серце. Чого б то воно дурне тріпотало? Зальотний красень, ніби вітер тиняється по світу в пошуках легких грошей та приємних красунь, які згодні на такі стосунки. А за якийсь період він просто зникає, залишаючи по собі біль сльози та розчарування.

Та зараз дивлячись, як офіціантки обліпили барну стійку, ледве не виснувши в нього на шиї. Раптом відчуваю якусь неприязнь. В душі, ніби снігова грудка, накопичується відраза. Ненавиджу Альфонсів. Ненавиджу зрадливих покидьків. Від чого це? Хіба мені не байдуже, де Річард і чим він займається?

- Привіт! – за спиною стоїть Лоретта, пригладжуючи своє висвітлене волосся. – Контролюєш свого дружка?

- Це ти про що? – озираюся на нашу блондинку та зазираю в її блакитні очі.

- Він мені здався якимось несправжнім, - кривиться вона.

- В якому сенсі? – дивуюся. – Інопланетянин чи що?

- Смієшся? – хмикає невдоволено Лоретта. – Дивись, щоб потім не плакала через нього.

- Лоретт, ми просто друзі, - щиро посміхаюся. – І контролювати його не бачу сенсу. Він вже великий хлопчик, тож сам про себе може подбати.

- Ну… значить не просто друзі, - закочує блондинка свої блакитні очі під лоба. – Якщо він тут вже другий день, а його до цього часу, ще ні одна з клієнтів чи танцівниць не спокусила.

Хмикаю і йду переодягатися. Хоча слова головної пліткарки здалися мені бальзамом на душу. Та радіти рано. Ще невідомо що буде далі. І як він поводитиметься.

Лише стягую з себе футболку, як двері прочиняються і в кімнату проникає… Річард. Я від несподіванки заклякаю на місці, залишившись в одному бюстгальтері. А він теж зупиняється біля дверей, оглядаючи мене якимось здивованим поглядом. Секунда і він відвертається.

- Вибач! Я… мав постукати…

Він відвернувся? Відвернувся?

Відчуваю себе якоюсь особливою. Ні. Швидше якоюсь дивною. Зазвичай чоловіки, коли бачать напівоголену дівчину, кидають непристойні жарти або починають загравати. А тут відвернулися ще й зніяковіло бурчать щось під ніс. Звичайно, мені приємно, що він вихований. Бо ще вихованість. І не згадати про це не можна. Та цікаво. В Данії всі чоловіки такі чи Річард – виняток з правил?

Хапаю футболку й миттєво натягую через голову на себе.

- Можеш повертатися, - кидаю до нього.

Він повільно повертається до мене обличчям. А в очах якийсь сором. Чи щось ще… Ніяк не можу розкусити його.  

- Що ти тут робиш? – запитую втомлено.

Взагалі мені образливо. Мені хотілося, щоб він звернув на мене увагу. Хотілося. І нащо я брехатиму сама собі. І що в цьому поганого? Гаррі посіяв в моїй голові невпевненість в собі. Його зради стали для мене шоком. І я відчуваю себе якоюсь іншою. В мені немає того вогню, як в інших дівчатах. Та й звідки йому взятися? Після зрад колишнього відчуваю себе як не гарною, так і не сексуальною. Ще й Річард відвернувся сьогодні, ніби я така огидна для нього.

- Я взагалі-то, хотів поговорити, - починає він. – Вибач ще раз. Негарно було вриватися до жіночої роздягальні. Твій брат запросив мене на вечерю до твоєї родини в суботу.

- Я знаю, - зітхаю. - Можеш придумати щось поважне й відмовитися. Якщо хочеш, я можу щось вигадати…

- Та ні, - перебиває він. – Я хочу прийти.

- Нащо? – тепер мене він дивує вдруге за ці кілька хвилин.

- Хочу познайомитися з твоїми батьками, - видає він, а мене починає напружувати оця розмова.

- Не мели дурниць! – відрізаю. – Ми не пара і тобі немає чого знайомитися з моїми батьками. Це не обов’язково.

- А у вас в Канзасі з батьками знайомлять лише потенційних женихів? – цікавиться він. – Ти сьогодні не з тієї ноги встала? Що сталося?

- Нічого не сталося, - знизую плечима. – І в Канзасі з батьками знайомлять будь-кого.

- Ну от! – відповідає він.

- Гаразд, - піднімаю очі на годинник. – Мені час приступати до виконання свої обов’язків. Мені гроші платять не за розмови з тобою.

- Я лише хотів запитати, які квіти любить твоя мама? – швидко говорить Річард. – І яке вино чи ром п’є твій тато?

- Що? – ось тепер я шоковано оглядаю чоловіка.

В мене аж руки почали тремтіти. Він хоче прийти до моїх батьків з подарунками? Гаррі жодного разу не приходив до моїх батьків з подарунками. І для мене це така несподіванка, що я й слова вимовити не можу.

- Ну… я хотів би подякувати їм за доброту, - почав Річард. – Твоя мама напекла пиріжків для мене. Ви надали житло. Тож маю ж я якось віддячити вам?

Що на таке скажеш? Лише киваю у відповідь.

А на очі раптом навертаються сльози.

- Мамі… подобаються орхідеї, а тато любить… шотландський віскі…

- Добре, - усміхається він у відповідь. – Дякую! До речі, груди в тебе шикарні…

Він підморгує і зникає за дверима. А я стою з відкритим ротом. І щоб це мало означати? Він дивує мене щохвилини. А настрій миттєво змінюється. І мені хочеться посміхатися.

Цілий вечір на ногах. Ще й посміхатися кожному відвідувачу. Офіціантка, то робота не з легких. Та й відвідувачі трапляються різні. Хтось напивається до поросячого крику, а ти маєш втихомирити його.  

Тож далеко за північ виходжу на паркову, втомлено закидаючи сумку на плече. Та коли сідаю у свій гольф, то згадую, що в мене бензин на межі. Дідько! Я ж мала заправитися. І каністри з бензином в багажнику немає. То в пікапі Джека була, а в моїй немає.

Помічаю, як до свого авто прямує Річард. Просити бензину не стану. Згадуючи як я його підколола минулого разу, не омине, щоб «не віддячити» мені.

- Ей! – широко розпахую дверцята й вискакую на паркову. – Не підкинеш додому? В мене… бензин скінчився…      

- Без проблем! – усміхається Річ, кидаючи сумку в багажник. – Прошу!

Він відчиняє для мене дверцята свого двомісного ягуара. Обережно забираюся в салон авто, вдихаючи аромат шкіри та чоловічого одеколону. Машина шикарна. Цікаво, де він її взяв? Вона ж коштує цілий статок.