Глава 4.1 Джулі

Відкриваю повільно очі. Сонце вже високо в небі. На годиннику майже десята. Підводжуся і після ранкових водних процедур спускаюся вниз.

Мама щось там розглядає в своїй кулінарній книзі, а тітка Дебора п’є чай.

- Доброго ранку! – заливаю свої мюслі молоком.

- Ой! – матір підіймає голову. – А ти вже прокинулася?

- Так, - киваю.

- Джек вже їздив до твого друга, - встрявав в розмову тітка Деб. – Говорить, що дуже хороший хлопчина…

- Ну…

А що маю сказати на це? Річард коли хоче, може бути доволі товариським та чарівним.

- Ми вирішили запросити його на суботню сімейну вечерю, - говорить матір. – І познайомитися з твоїм другом.

- Що? – ложка випадає з моїх долонь. Гучно брязкається об тарілку й перевертає її.

Миттєво хапаю її й закидаю в раковину. А тітка тим часом витирає стіл від молока та мюлів.

- Мамо, нащо ці дурниці? – бубню під ніс. – Я… я не розумію…

- А що тут розуміти, дитя? – вклинюється тітка Дебора. – Не варто розкидатися гарними чоловіками. Швидше беремо його й до вівтаря.

- Пфф… Це жарт? – відчуваю, як втрачаю самовладання. – Ніхто нікого тягти до вівтаря не буде. І ніхто ні про яке весілля говорити не буде. Ми з ним не пара. Ми просто друзі. Я допомагаю йому. І це все.

- От і добре! – говорить матір. – Не хвилюйся так. Не варто сердитися. Ми просто хочемо познайомитися з твоїм другом. Це ж не заборонено законом?

- Ну звичайно, що закон це не забороняє, - сичу. – Та може перш ніж щось таке утнути, варто було обговорити це зі мною?    

- Ну в будь-якому випадку вже пізно, - тітка бере шматок пирога й надкушує його. – Твій «друг» погодився. І смішно тепер буде виглядати, якщо ми відмінимо його запрошення.

Махаю рукою й вилітаю з кухні. Мене розпирає від безсилля. Та що це таке вони собі вигадали? Так. Вона допомагає Річарду. Та чого вони вирішили, що вона планує затягти його до вівтаря?

І саме в цю хвилину в дверях з'являється Джек. Тож зупиняюся й складаю руки на грудях.

- Привіт! – посміхається він. – Я заберу своє авто.

- Хто наштовхнув маму і тітку на думку, що я і Річард пара? – сичу до брата. – І що він подумає? Ми просто друзі. Нащо було запрошувати його до нас на сімейну вечерю? 

- Та він класний хлопчина, - усміхнувся Джек. – І мені він сподобався. Ми гарно порозумілися.

- З чого ти взяв, що ми пара? – гаркаю. – І нащо вклав ці свої вигадки в голову тітки і мами?

- Ей! Ти чого? – Джек хотів мене обійняти та я просто відштовхнула його.

- Мені не подобається, що вирішують за мене, - фиркаю. – І не подобається, що кожного чоловіка з яким я заведу розмову, мої рідні розглядають, як потенційного претендента на мою руку і серце.

- А він доволі спокійно сприйняв моє запрошення, - промовив брат. – Навіть зацікавився.

- А що він мав сказати? – бурмочу. – Мав розплакатися? Мав упасти на підлогу і совати ногами? Мав влаштувати істерику на весь будинок?

- Ти дуже гостро все сприймаєш, - буркнув і Джек. – Не варто бути такою роздратованою. І чого ми не можемо виявити гостинність і запросити твого друга до нас в гості? Це називається правилами гарного тону…

- Я не хочу, щоб він злякався і…

- Втік? – закінчив за мене брат.

Стискаю вуста від роздратування.

- Ні! Не втік, - відповідаю, – а припинив спілкування.

- Не городи дурниць, мала! – промовляє Джек. – Він мені здався доволі розважливим хлопчиною. Не з лякливого десятку. І він не припинить спілкування лише через те, що його запросили на вечерю з батьками подруги. Хоча якщо ти боїшся чогось іншого, то тоді тобі є про що хвилюватися…

- Це ти зараз про що? – не втримуюся, оскільки брат сходами підіймається на другий поверх.

- Боїшся, що хтось ляпне про твого колишнього придурка?

Це був удар нижче пояса. Заборонений удар. І мій брат не мав права його застосовувати.

- Ану стій! – гаркнула я й кинулася за ним нагору. – Ти не мав права цього говорити.

- Мав, - регоче Джек. – Бо він першим мені не сподобався. Та хіба ж мене хтось слухав в цьому будинку? Генрі те, Генрі се. І що отримали в кінцевому підсумку? Тож, вибач, але я маю права говорити про отого кретина Генрі все, що заманеться.

Вскакуємо в його кімнату. Я хапаю подушку і кидаю в нього. Він перехоплює її на ходу й регоче. Регоче так, як колись в дитинстві. Як тоді, коли з старшим братом сміялися з мене малої. Та зараз я виросла. І сама можу розібратися зі своїми почуттями.

- Джул! Сестричко! – підіймає Джек руки догори, вдаючи капітуляцію. – Перегорни нарешті оту сторінку свого життя. Відкрийся для нових почуттів. Спробуй дати шанс комусь іншому…

- Я хочу спробувати, але ви ж всі не залишаєте мене в спокої, опікаєте з усіх сторін, - ричу на нього, хапаючи другу подушку. – Ви всі вдаєте, що маєте права втручатися в моє життя. І вирішувати за мене. З ким мені зустрічатися. Кого знайомити з батьками. Хто «класний хлопчина», а хто ні…

Чергова подушка летить в його голову.

- А я не плаксиве дівчисько, - промовляю голосно. – Я доросла дівчинка. І сама можу вирішувати такі питання. Тож попрошу всіх інших не втручатися в моє приватне життя.  

- Окей! – розсміявся він і впав на постіль, звалений подушкою.

Я лягла поряд з ним й поглянула в стелю.

-А якщо бути чесною, Джулі, - раптом промовив Джек поряд. – То я не думав в що це може обернутися стосовно твого друга Річарда. Просто хотів запросити Брітні до нас на сімейну вечерю під приводом знайомства з твоїм товаришем. Ось і вся причина…

Повертаюся на бік та підпираю голову рукою.

- То може вже варто зізнатися? – запитую спокійно. Бо в мене вже навіть від серця відлягло. – Може варто зробити якийсь чоловічий вчинок? А не використовувати мене, як прикриття?

- Напевно, - зітхає Джек. – Та боюся…

- Боїшся? – тепер мене починають смішити слова брата. – Чого тут боятися?