Глава 3.3 Річард

Усміхаюся на її випади. Кожна дівчина мріє про весільну сукню. Хіба ні? І не встигає на горизонті з’явитися чоловік, як вона вже навіть вигадує імена для їх спільної собаки або дітей. І жінки не королівської крові такі ж. Вони нічим не відрізняються від інших.

- Дякую за пораду! – вихованість таки взяла верх. – І за смачну вечерю. Ніколи не їв нічого смачнішого…

- Хоча ти й… але інколи ти такий брехун, - на обличчі Джулі з’явилася посмішка. 

- Чого брехун? – мої брови миттєво підлітають догори. – Хоча маю подякувати. Інколи мене називали й слівцями погірше…

- Бо ти закритий, - видавила вона з себе.

- В якому сенсі?

- Я пробую вгадати, хто ти за професією, - пояснює спокійно Джулі, смакуючи вином. Її щоки розчервонілися. Поза розслаблена. – Але кожного разу ти мене дивуєш…

- Справді?

- Ага, - вона знову підносить келих до вологих губ.

- То запитай, - підказую їй. – І я тобі скажу, що тебе цікавить…

- Гаразд, - промовляє Джул. – Тоді пропоную обмін запитаннями. Ти теж можеш запитувати мене те, що тебе цікавить. В рамках пристойності звичайно. Якщо я тебе цікавлю і в тебе є якісь запитання.

- Гаразд. Домовилися…

- Як ти тут опинився? – вона ставить келих на стіл й прискіпливо впивається в мене очима.

- Тут? Це де?

- В Канзасі?

- Я дуже люблю подорожувати, - промовляю спокійно. І це не є брехнею. Якщо говорити правду, то я бував в багатьох місцях зі своєю місією, але ці подробиці ми опустимо. – Де я лише не бував. Чілі, Шотландія, Ірландія, Мальдіви…

- Ого! – очі Джулі округлюються. – Ну після таких подорожей дивно зупинитися в Канзасі.

- Можливо, - знизую плечима. – Підзароблю трошки грошей і поїду далі. Жити ж за щось потрібно.

- Ну… так, - киває вона. І її погляд меркне. – Щоб бувати в таких країнах, потрібні гроші…

- Не завжди, - хитаю головою, торкаючись її долоні. – Можна просто подорожувати автівкою. Зупинятися в костелах. Їсти в придорожніх кафетеріях. Це недорого, але так заводить. Мені подобається подорожувати.

- Тоді зрозуміло, чого ти так захоплюєшся моєю вечерею, - хмикає вона. – Давно не їв такого?

Дякувати Господу! Вона все перевернула на свій лад. І її підозри зникли.

- Так. Читаєш мене ніби відкриту книгу, Джул, - киваю. – Тепер моя черга ставити запитання?

Вона лише киваю, з сумом дивлячись мені в обличчя.

- Чого ти боїшся довіритися людям?

- Що? – на шкірі обличчя з’являються червоні плями, які з кожною секундою збільшуються в розмірах. – З чого це ти взяв? Звідки такі думки?

- По-перше, ти чогось відкидаєш стосунки між жінкою і чоловіком, - пробую пояснити їй якомога тактовніше. – Ти доросла дівчинка. Тебе образили і ти тепер боїшся, що знову завдадуть болю?

- Так, - тихо говорить вона і я відчуваю, як тремтить її долоня. – В мене були невдалі стосунки. І вони мене осоромили та зробили посміховиськом. Та я не хочу про це говорити. Висновок: тепер я дмухаю навіть на холодну воду, щоб не обпектися знову.

- Ну не всі ж такі… примурки.

- Ой, не сміши мене! – вона висмикує руку. – Можна подумати, що в Чілі, Шотландії, Ірландії в тебе не було стосунків. А ти впевнений, що втікаючи від жінок, ти нікому з них не завдав болю? Я вже не говорю про те, що можливо якась з них залишилася вагітною…    

- Впевнений, - киваю. – З кожною своєю колишньою я розстався друзями. Головне, що я ніколи нікому з них нічого не обіцяв. Я завжди в стосунках був чесним.

На відміну від сьогодні. Мені соромно, але у мене з Джулі немає стосунків. Адже так? Тож нікого я не обманюю.

- Ну… тобі видніше, - промовила дівчина. – Я тебе не знаю, тож нічого сказати не можу стосовно твоєї чесності та правди. Хоча може бути й так, що ти просто зараз брешеш мені.

Я навіть відсахнувся. Вона читала мене, ніби відкриту книгу. Бачила мене наскрізь. І цим підкупляла. Чогось з нею хотілося спілкуватися. Мені подобалися наші словесні перепалки. Вона була справжньою. Такою, як є. Без мішури, вдаваності та нещирості. Мені подобалося це. Я відчував себе живим. Відчував справжнім. Та й мені не варто прикидатися. Стримуватися. Поводитися відповідно до статусу.

- В тебе є час перевірити мене та впевнитися в моїх словах, - відповідаю спокійно.

Вона хитає головою й підводиться. Збирає тарілки й кидає погляд на мене.

- Постільна білизна в шафі спальні, - говорить спокійно. – Застелиш ліжко й спати. І завтра без запізнень на роботу, бо які б фокуси та викрутаси ти не показував з пляшками, якщо запізнюватимешся, то грошей для подорожей тобі не бачити.

Вона миє посуд, а я оглядаю її. Вона доволі струнка. З пружними округлими сідницями. Відрізняється від жінок Данії тим, що вони дуже високі, худорляві й чопорні. Завжди опікуються своїм зовнішнім виглядом. А американки доволі розкуті. Їм все одно що одягти. І це робить їх доволі сексуальними. І мені подобається стан Джуді. Такі пружні ніжки, що до них хочеться доторкнутися. Такий тендітний стан. Хочеться обійняти її, пригорнути до себе. Захистити від насмішок, глузувань та іншого. Та є одне але…

Я не маю права цього зробити. Не маю права зізнатися хто я. Бо журналісти перетворять її спокійне життя  в ще гірше пекло, ніж було з тим покидьком.   

І якби лише це. Я не маю права їй щось обіцяти. Моя родина ніколи в житті не погодиться з таким вибором. Легкий флірт, то можливо. А от щось більше, ніж флірт – нізащо.    

- Мені час додому, - озирається вона на мене, вирвавши з коловороту думок. – Завтра приїде брат і все з тобою обговорить. Добре?

- Так, - киваю. – Я напевно… повинен провести тебе додому? Якось це не гарно… Та й небезпечно…

Її обличчя відразу розпливається в посмішці. А потім вона заходиться сміхом, аж сльози виступають на очах.

- Я тут народилася, Річарде! – сміється вона. – І знаю кожну собаку. А от тобі… тобі тут прогулюватися небезпечно. Тож краще застеляй ліжко та лягай спати.