Глава 3.2 Річард

Робота втомлює. Щиро посміхатися всім оцим набридливим дівицям, які відверто пожирають тебе очима важко. Хочеться спочатку відмити їх від тон штукатурки на обличчю, а потім одягти в щось більш пристойне. Хоча Штати й ціняться тим, що тут люди ходять в тому, в чому їм зручно. Але оця відвертість, оце виставляння напоказ своїх принад наштовхує на дурні думки зі сторони протилежної статі. Хіба ні?

Ось звідки беруться зґвалтування.

А вони всі летять на мене, ніби метелики на полум’я. Віддано заглядають в очі, відверта виставляють на показ свої принади, ледве не вивалившись на стійку бару, та пишуть мені свої номери телефону на папірцях.

До цього варто бути готових психологічно. П’яні дівчата – то проблема для такого, як я.  

Та й виховання не дозволяє мені так поводитися з особами протилежної статі. З дитинства батьки вкладали мені в голову, що жінок варто поважати.

Тож коли виходжу з бару на свіже повітря, піднімаю голову й глибоко вдихаю.

- Як тобі перший робочий день? – чую за спиною голос Джулі. – Не занадто настирливими були наші дівчата?

Усміхаюся, бо від її слів підіймається настрій.

- Ну…

- Зрозуміло, - хлопає мене по плечу. – Їдь за мною!

Вона сідає в свій пікап і миттєво зривається з місця. Лише хитаю головою. Не дівчисько, а справжня загадка. Слідую за нею. Дно моєї крихітки постійно торкається дороги. Ось чому вона їздить на пікапу. Тут же можна і без дна авто залишитися.

Нарешті ми під’їжджаємо до будинку. В темряві він здається якимось похмурим. Будівля потопає в зелені, тож здається якоюсь таємничою. Зрозуміло, що це не палац. Але мені й не потрібен палац. Маю оцінити своє життя. Й наважитися щось в ньому змінити.

Вибираємося з авто. Джулі крокує до будинку. Присідає й дістає ключі з-під каменя, який лежить біля дверей.

- Ви ховаєте ключі отут? – запитую.

- Ага, - озирається на мене. – Це запасні. Тож якщо раптом кому потрібно, завжди може потрапити в будинок.

- Навіть злодій? – цікавлюся, спостерігаючи, як вона відчиняє вхідні двері.

На подвір’ї холодно, а на дівчині лише майка. Варто може було дістати якусь свою кофту з сумки?  

- Злодії сюди не лізуть, - хмикає вона. – В мене брат працює поліціянтом. Тож не варто ходити по лезу ножа.

- В тебе брат поліціянт? – запитую голосно.

Вона вже увійшла в темну будівлю. На секунду робиться тиша. А потім миттєво вмикається світло.

- А тебе це лякає? – усміхається Джулі.

- Взагалі-то, ні! – знизую плечима й заходжу всередину.

Велетенська канапа посеред кімнати. Килим на підлозі. Кілька крісел та журнальний столик. На стіні велетенська плазма. Ось і все, що є у вітальні.

- Можеш поки оглянутися тут, - говорить вона. – Зараз подивлюся, що є в холодильнику. Приготую вечерю. А далі ти вже розберешся. Завтра приїде брат і все з тобою обговорить.   

Вона зникає за дверима, а я повертаюся до машини й забираю речі. Переношу свої сумки до вітальні й ставлю біля канапи.

Для мене це не дивина. Коли я служив у Королівських військово-повітряних силах, там умови були куди гірші. Тож це ще нормально.

А з кухні рознеслися смачні запахи на всю кімнату. Тож відчуваю, як живіт починає бурчати.

Заходжу на кухню, спостерігаючи, як Джулі вправно смажить шинку та яєчню.

- Не знаю до якої їжі ти звик, але це все, що знайшла в холодильнику, - ніяковіє дівчина. Червоні плями з’являються на щоках. І не зрозуміло, то від незручності чи від гарячої плити.

- Мені все підходить, - відповідаю спокійно. – І тобі немає чого хвилюватися. Ти ж не знала, що сюди має хтось заселитися.

Вона кидає на мене здивований погляд.

- Коли ти не поводишся, як придурок, - усміхається вона. – Ти доволі приємний.

- Справді? – мої брови підлітають вгору. – І коли це я поводився, як придурок?

- Ой! – хмикає вона, дістаючи тарілки. – Там на дорозі ти дивився на мене так, ніби я бруд під твоїми нігтями…

- Та ну! – сідаю за столик біля канапи так, щоб бачити її. – Це ти дивилася на мене так, ніби я зайвий клопіт. Насміхалася…

- Я не насміхалася, - ставить переді мною тарілку з яєчнею. – Просто твій зверхній погляд мене здивував.

- В мене зверхній погляд? – хмикаю, беручи пляшку вина, яке вона поставила на журнальний столик переді мною. – Ніколи не помічав.

- То частіше дивися в дзеркало, - Джуді протирає рушником два келихи. – Ти так дивишся, ніби принц якийсь. І весь світ тобі винен.

Завмираю від її слів. Принц? Дідько! Невже погляд навіть видає в мені особу королівської крові. Якщо оце дівчисько змогло це помітити, то її брат – вичислить за дві секунди.

-А ти поводишся так, ніби ти найрозумніша за усіх у світі, - промовляю швидко. – І ти ж могла б запропонувати лійку, щоб залити бензин до баку.

- Ага, - хмикає вона. – Тільки такої лійки в мене немає.

- Та ну! – наповнюю келихи. – Я добре пам’ятаю в твоєму багажнику лійку… Я її бачив…

- В неї тонке горло, - знизує вона плечима й сідає переді мною. – То мій брат нею наповнював каністру з молоком, яке купував. Кинув її до багажнику й забув.

- Тоді варто було в мене взяти…

Її вуста розтуляються від подиву. Зараз вони стають такими спокусливими. Так і хочеться їх торкнутися язиком.

- Ти насміхаєшся? – запитує Джулі. – А звідки мені знати, що в тебе в багажнику є така лійка? Ти сам не міг її дістати?

Хитаю головою.

От що це за дівчисько? Як з нею говорити? Вона за секунду хапає за шию і вивалює тебе в багнюці.  

- Ми їстимемо яєчню без ножа?

Виделка Джуді зависає в повітрі, а очі здивовано заклякають на моєму обличчі. Зіниці звужуються.   

- Виделка там, - вона вказує великим пальцем позад себе. – Верхній ящик справа.

Бачу в її очах якесь непідробне здивування.

- То хто ти насправді, Річарде? – раптом запитує вона, поки я ще зважуюся йти мені по ніж чи ні.