Глава 3.1 Річард

Дідько! І треба ж так осоромитися прямо перед нею. Вмієш змішувати собі напої, то й роби це. так ні ж! Мені захотілося відчути себе справжнім барменом. І що? Я не за гроші чи пляшку оцього другосортного пійла. Я можу купити оцей бар разом зі всім їх маленьким містечком. Щось я захопився полюванням на це норовливе дівчисько. І тепер мене хвилює, що вона подумає про мене чи скаже. А коли мене хвилювала думка жінок?

Мені стає смішно. Бо не можу згадати, коли це я зважав на чиюсь думку, крім матері.

А Джулі лише хитає головою й повільно наближається до мене. Так обережно ступає ніби лань, яка боїться, що її з’їдять.  

- От бачиш що буває, коли ти на мене дивишся таким поглядом? – бурчу до неї.

Я не боюся виглядати смішним. Тут немає жодного журналіста. Ніхто не напише про мене нічого. А виглядати смішним – означає підтримувати власну легенду. І тоді ніхто… жодна жива душа не впізнає в мені кронпринца Данії.  

- А можна поводитися не так пафосно? – запитую, спираючись ліктями на стійку. – За цю пляшку вирахують з твоєї зарплатні.

- Так до неї ще ого-го скільки… До зарплатні маю на увазі…

- Ну от! – хитає головою Джулі. – Ще ні цента не заробив, а винен залишаєшся.

- Допоможеш з житлом? – раптом видаю.

- Що? – очі дівчини округлюються від мого нахабства.

А що? Незнайомці так і мають поводитися. Я не місцевий. Йти до готелю не хочу. Інакше відразу розкриється правда про мене. Залишається зняти житло. А хто краще місцевих знає, хто здає житло.

- Ну чого ти, Джул? – кладу руки на стійку. – Ми ж друзі. Хіба ні? І… як говориться. Ми відповідальні за тих, кого приручили…

- Ти не тварина, щоб тебе приручати, - фиркає вона. – Прибери те, що накоїв. І ставай до роботи. Ми скоро відчиняємося.    

Секунда і вона йде.

- Мені просто більше немає до кого звернутися за допомогою, - видаю останній аргумент. – Я тихий. Серйозний. Спокійний. Тварин з собою не маю. Гаю на гітарі. Але обіцяю, що господарям заважати не буду.

Вона робить кілька кроків до залу, а потім… потім зупиняється й повільно повертається до мене обличчям.  

- Я подумаю…

- Домовилися! – підморгую їй.

То вона до мене не байдужа, якщо погодилася допомогти? Інша на її місці вже б давно послала під три чорти. А ця… ця дивиться на мене якимось таким незвичним поглядом. Я ніколи не помічав такого погляду. Не дивиться на мене, ніби на бога. Не прагне догодити. Не зазирає віддано в очі. А дивиться, ніби на рівного собі.

Беру віник з совком. І дивлюся на них кілька хвилин. Я в житті ніколи не працював з таким знаряддям праці. І те, що я зараз роблю, ніколи б не робив у палаці.

- Господи! – чується за спиною незнайомий жіночий голос. – Ти що робиш?

Озираюся, помітивши ефектну блондинку, яка складає руки у формі молитви на грудях.

- Якщо й далі гребтимеш отак, - додає вона. – То розмажеш все вино по підлозі.

- Ну…

Вона заходить до мене. Й хапає відро. Обережно збирає уламки скла й скидає їх у відро. А потім вихоплює в мене віник й вправно згрібає все на совок.

- Чула ти шукаєш помешкання? – подає вона голос.

- Так…

- А в мене саме сусідка вибирається, - починає вона. – Тож можеш заселятися.

Оглядаю її з ніг до голови. Це вона зараз так запрошує мене до ліжка? Оригінально.

- Я б з задоволенням, але… Джулі вже обіцяла допомогти, - брешу, не червоніючи. Хоча нащо? Я можу відшити її за секунду. Та чогось не хочу здатися невихованим.  

- Джулі? – регоче дівчина. – Наша снігова королева?

- Це ти про що? – цікавлюся.

- Ну… вона років чотири зустрічалася з хлопцем, який наставляв їй роги, - пхикнула блондинка. – А вона не вірила всім, хто говорив, що він зраджує. Аж поки одна з його коханок не завагітніла. А він, як властиво всім чоловікам, просто втік.

- І що? – мене починає напружувати спілкування з цією особою. – Нащо ти мені це розповідаєш?

- Якщо здумав захомутати Джулі Харпінтер, то в тебе немає шансів, - вона демонстративно вручає мені знаряддя праці. – Вона до цього часу його кохає. І втече до нього, як лише він з’явиться на горизонті. Пробачить все і буде вірити, що він виправився.

- Ну що вона зробить в цьому випадку, то її особиста справа, - говорю зверхньо. – І нас з тобою це не стосується. Чи не так? Він просто скористався її відданістю. А ви всі замість того, щоб допомогти і підтримати – обливаєте її брудом.

Блакитні очі блондинки округлюються від подиву та презирства. Секунда й вони стають темними. Навіть сірими, як небо перед грозою.

- Вау! – рожеві вуста округлюються. – І звідки ти такий узявся?

- З Данії, - відповідаю тихо, зітхнувши.

Господи! Чергова дурепа, яка віддано зазирає в рота. Її щойно вичитали, а вона ледве не вихваляє мене.  

- А в Данії всі чоловіки такі віслюки? – раптом видає оця блондинка. – Чи лише дехто?

- Так, як і жінки в Канзасі, - говорю спокійно. – Дехто справжній, а дехто так… порожнє місце…

- Придурок, - вона штовхає ногою відро й вилітає з-за стійки.

Відро миттєво перевертається й все висипається на підлогу. Та я лише хитаю головою й посміхаюся. Навіжена.

Хоча мене починає забавляти оце все. І навіть подобатися. Тут я можу бути собою. Можу говорити все, що хочу. Не вдягати маску щирості. А бути собою. Й говорити в очі кожному те, що думаю про нього.

Будучи принцом, я мав стримуватися. Витончено вказувати людям на їх недоліки або не гідну поведінку. А тут… тут я не боюся сказати людині в обличчя те, що вважаю за потрібне. Ну виховали мене так. Не терпимий я до пліток та осуду. Ненавиджу пліткувати та перемивати кістки іншим за спиною. Якщо щось не подобається в людині, то підійди й скажи. А якщо немає що сказати, тоді мовчи.

А все останнє, то людська заздрість.

- Ти завжди такий колючий? – за спиною виникає Джул.

- Ти про що? – спостерігаю за тим, як вона збирає склянки й скидає їх у відро. А потім витирає все спеціальною шваброю. Навіть не знав, що такі існують.