Глава 2.2 Джулі

А він стоїть і посміхається мені прямо в обличчя. Високий, гарний, спортивної статури. Та щось в ньому є таке, від чого серце перестає битися. Якась внутрішня сила та велич. Хто він? Як він тут опинився? Як взагалі її знайшов? І для чого?

Тож запитань більше, ніж відповідей. Тому не роздумуючи, хапаю його за руку й волочу за собою. Ноги самі ведуть мене до приміщення, яке не прослідковується. Не вистачало, щоб про нас ще почали пліткувати. Він не впирається, а слухняно слідує за мною.

Нирнувши в підсобне приміщення, миттєво зачиняю двері й озираюся навкруги, щоб увімкнути світло.

- Якого біса ти тут робиш? – шиплю на нього. – Як ти взагалі мене знайшов? Чого тобі треба?

- Коли ти роздратована, то схожа на тигрицю! – хмикнув незнайомець, склавши руки на грудях, ніби захищаючись від моїх нападів. А його сірі очі набули якогось аж зеленкуватого відтінку. – Спокійно. Ти чого завелася?

- Бо мені не подобається оце панібратство, - фиркаю. – Не вистачало ще, щоб в мене через тебе були проблеми.

- Які проблеми? – його брова підлітає вгору. – Я не збираюся створювати тобі ніяких проблем...

- Вже одне те, що ти тут, - сичу, – вже є для мене проблемою!

- Чому?

- Бо я тебе не знаю…

- Я не проти познайомитися ближче, - його рельєфні вуста розпливаються в щирій посмішці. – Я пропонував тобі сходити на каву. І пропозиція до цього часу в силі. Тож якщо…

- Господи! – закочую очі. – То ти ще й Альфонс до всього останнього?

- Ти про що? – він здивовано розводить руками.

-  То тебе заділо те, що я відмовилася сходити з тобою на каву? – мої очі примружуються. Мені так огидно. Ненавиджу такий тип чоловіків. Ненавиджу тих, хто вважає себе Дон Жуанами та мисливцями. – І тепер ти поставив собі за ціль домогтися свого? Чи зруйнувати моє життя?

- Мала, - він робить крок до мене, – а не здається тобі, що ти аж занадто високої про себе думки?

Моє серце ледь не вискакує з грудей. Нам двом в підсобному приміщенні стає затісно. Між нами ніби проходять якісь розряди блискавиць. Я чую своє власне прискорене дихання. Та що це зі мною? Чому це я так реагую на цього чоловіка?

А він робить наступний крок. Ще крок.

Я шумно ковтаю й відступаю, поки не торкаюся спиною стіни.

- А не здається тобі, що використовувати моє ім’я, щоб влаштуватися на роботу, трохи нахабно? – запитую, щоб хоча б якось змусити його зупинитися.

Та він повільно підіймає руки й впирає їх в стіну біля моєї голови.

- Шшшш…, - його шепіт заворожує, а очі змушують забувати дихати хоча б якось. – Я хочу перевірити. Чи мені не здалося, чи ти втікаєш від мене через те, що боїшся свого тіла?

- Що? – закушую губу. – Я нічого не боюся. І ти… ти мене не цікавиш… Від слова «взагалі»…

- Та невже?

Він повільно нахиляється до мого обличчя.

А моє серце так гупає, що здається його стукіт чується аж в залі нашої забігайлівки. Очі закриваються самі собою. Чую його гаряче дихання на своїй шкірі. Мозок говорить, що маю його відштовхнути, а розум згадує слова Брі. І що такого, якщо він мене поцілує? Що станеться?

Я маю забути Генрі. І зараз чудова нагода.

Та поцілунку не виходить.

Річард лише притискає мене до стіни й тихо шепче на вухо.

- Ти чарівна, Джулі! – його охриплий голос зводить мене з розуму. – І я не проти продовжити це знайомство в більш комфортній обстановці. Припини думати і просто віддайся почуттям. Ти не уявляєш, на скільки ти сексуальна, Джулі Харпінтер! Подивись на мене! Відкрий очі!

Мої груди здіймаються. Я повільно розплющую очі, вткнувшись в його обличчя.   

- Твої вуста створені для того, щоб дарувати насолоду чоловікам, - шепоче він, піймавши мій погляд. І я ніби загіпнотизована дивлюся на незнайомця. – Знаєш це?

Миттєво облизую свою нижню губу.      

І чую, як десь поблизу щось голосно гупнуло. Цей звук трохи повертає мені властивість думати, тож відштовхую чоловіка від себе.

- Припини! – сичу. – На мене оці твої штучки не діють. Зрозумів? Тож прибережи їх для якихось більш поступливіших дівчаток. Домовилися?  

Він усміхається. Усміхається нахабно мені прямо в обличчя. А мені тупотіти хочеться від злості.

- Ми могли б…

- Нічого ми не могли б. Тримайся від мене подалі! – тицяю йому в груди пальцем. – І наступного разу тримай свої руки при собі. Інакше… будуть проблеми…

- Вау! – його сірі очі насміхаються. В них грає смішинка. Він забавляється? Йому смішно? – Не варто мені було стримуватися. Варто було…

- Попереджаю востаннє, - фиркаю. – Тримайся від мене якомога далі!

Роздратовано закопилюю губи й проходжу повз нього, зачепивши плечем. Вискакую з підсобного приміщення, боячись, що він мене зупинить. І широким кроком прямую до зали.

- Харпінтер, - чую за спиною голос власника, - на хвилинку!

Дідько!

Повертаюся до чоловіка обличчям і усміхаюся якомога ширше. І треба ж такому статися, щоб саме в цей момент двері підсобного приміщення відчиняються і з них виходить незнайомець з дороги. Очі власника оглядають спочатку його фігуру, а потім повільно повертаються до мене.

Відчуваю, як обличчя зашарілося. Він же напевно бачив, що ще хвилину тому з тієї кімнати вийшла я.  

А Річард спокійно проходить повз, підморгнувши мені. Стискаю вуста від роздратування.

- Твій знайомий тут ціле шоу влаштував для персоналу, - почав власник. – Таку презентацію показав, що всі були в захваті. Маю погодитися, напої змішує він професійно. Та… ти знаєш, що я не люблю оцього? – промовляє, вказуючи в сторону Річа, який вже напевно зник за поворотом.  

- Так…

- Мені тут шури-мури не потрібні, - ричить він, хитаючи головою. – Це заважає роботі, Джулі!

- Я знаю.

- Мені байдуже, хто цей хлопець. І як гарно він вміє пускати пилюку в очі, - чітко карбує кожне слово містер Джессі. – Якщо створить мені проблеми або не впорається, вилетите з цієї роботи обоє.

- Тобто…?

- Тобто слідкуй за ним, люба! – промовив чоловік. – Якщо прагнеш заробити грошенят на навчання.