Глава 2.1 Джулі

Брітні спокійно потягує мохіто, нахабно розглядаючи чоловіків за сусіднім столиком. На ній темна майка та джинсові бріджи, які обтискають її шикарні форми з анатомічною точністю. Незнайомці щось голосно обговорюють чи святкують. Тож я цілую подругу в щоку й сідаю перед нею, закривши собою огляд.

- Ммм…, - стогне вона. – Ти отого з тату бачила?

Озираюся. Тату на пів плеча. Волосся зібране в хвіст.

- Він з бородою? - округлюю очі. – Ну…

- І що? – фиркає подруга, стиснувши долонею склянку. – Зараз борода в моді.

- Жартуєш? – починаю сміятися. – Це антисанітарія. В бороді затримується купа крихт. Її напевно теж варто мити шампунем?

- Ай! – махає вона на мене рукою. – Вимкни снігову королеву й стань нарешті моєю улюбленою подругою.

- Ну я не винна, що у нас з тобою різні смаки на хлопців, - знизую плечима, припрошуючи офіціанта. - Дякувати Господу! – усміхається Брітні. – Бо якби мали однаковий смак, не пронесли оцю дружбу через скільки років. До речі, чого це ти запізнилася? Я вже другу склянку мохіто потягую…

- Не повіриш, - хитаю головою. А коли підходить офіціант, роблю замовлення. – Зелений охолоджений чай, будь ласка!

- Ти в своєму репертуарі, - фиркає подруга. – Ніби англійська королева. Зелений чай.

- І що, якщо я його люблю? - - дивуюся. – Що в цьому поганого?

- Та нічого, - виправдовується подруга. – То що там у тебе сталося? Зазвичай ти мене чекаєш. А тут… тебе немає й немає. Добре, що хоча б було чим розважитися. А то б з нудьги померла тут. Тепер розумію, як тобі завжди мене чекати…

- В якогось немісцевого на дорозі закінчився бензин, - промовляю спокійно. – Довелося допомогти.

- Ого! – брови Брітні злітають догори. – І як він? Красень?

- Припини! – промовляю зніяковіло. – Він здається взагалі в машинах не розбирається. Шукав поломку в багажнику. Уявляєш?

- А в жінках? – цікавиться подруга. І коли в неї такий вираз обличчя, мені хочеться тікати від неї. – В жінках твій немісцевий розбирається?

- Брітні! – сичу сердито. – Звідки мені знати? Та й нащо?

- То він тобі не сподобався? – подруга миттєво міняється в обличчі. І тепер запитує мене з таким нудьгуючим виразом. – Взагалі?

- Я не знаю, - фиркаю. – Я не розглядала його аж так, як ти отого бороданя. Та й ім’я в нього якесь аристократичне. Річард…

- То він багатенький? – тепер очі Брітні світяться цікавістю. – Чого ж ти його не запросила до нас?

- Жартуєш? – мені приносять чай. Тож надпиваю прохолодний напій, відчуваючи задоволення. – Він запрошував мене на каву, але…

- От ти завжди така, - хитає головою подруга. – Боїшся впустити когось в своє життя. Боїшся вплутатися в якусь авантюру.

- Ну… напевно це через Генрі…

- Та забудь ти вже того придурка, - тисне на мене подруга. – Другий рік, а ти всі розмови зводиш до нього. Він зрадив тебе. Від цієї зради народилася дитина. І скільки ще часу ти сохнутимеш за ним?  

- Вибач! – опускаю голову. – Я контролюю ситуацію…

- Та нічого ти не контролюєш, Джул! – сичить Брітні. – Заведи якусь інтрижку. Займи думки кимось іншим. Чи ти чекаєш, що він повернеться і зробить тобі пропозицію? Він тієї пропозиції навіть вагітній коханці не зробив. А втік, ніби боягуз. То він вартий того, щоб за ним так побивалися? В житті всяке буває. Ти накосячив. То будь чоловіком і приймай відповідні рішення. А не піджимай хвіст й тікай з міста, ніби шакал.

- Гаразд. Я тебе почула, - гарчу на подругу. – Візьму твої слова до уваги.

- Ти говориш це кожного разу, а потім знову й знову та сама історія, - відмахується подруга. – Треба з твоїм братом обговорити це… Щось мені не подобається оцей твій стан. Він мене навіть лякає.

- З моїм братом? – мої брови підлітають. – Ну нарешті! Нарешті ти зізналася, що в тебе… таємні стосунки з моїм братом…

- Ні в чому я не зізналася, - усміхається подруга, а в самої сяють очі. – До речі, в тебе два брати… Так що…

- Я про Джека, - перебиваю її.

- Ну… він запросив мене випити пива, - ніяковіє Брітні. І я розумію, що вона втріскалася в мого брата. Хоча й не хоче в цьому зізнатися.

- А потім?

- А потім… ще раз…

- Ага, - надпиваю свій чай. – Так і спитися можна. Тільки думаю до пива ви не дійшли.

- Ну гаразд, - знизує Брітні плечима. – Він мовчить стосовно цих зустрічей. А я ж не можу патякати наліво й направо про наші таємні побачення.

- Все гаразд! – торкаюся її долоні. – Я за вас рада. І скажу тобі по секрету. Він теж щасливий. Дуже. Я того й запідозрила щось неладне. А потім побачила в твоєму телефоні його повідомлення й зрозуміла, що ви зустрічаєтеся.

- Я теж щаслива, але хочу серйозності, - говорить Брітні з якимось смутком в очах. – Хочу родину. Дітей.

- Ну… дай йому час… В чоловіків це не проходить так швидко, - допиваю свій прохолодний напій. – Це жінка після першого побачення мріє про весільну сукню, гучне весілля або життя разом. А чоловіки більш полохливі. Вони довго приглядаються…

- З якого це часу ти вивчила психологію жінок і чоловіків? – цікавиться Брі. – Щось я не помічала в тебе диплому психотерапевта.

- Ай! – дістаю з кишені гроші й кидаю на стіл. – Мені час на роботу. І на бороданів за моєю спиною не заглядайся. Інакше все розповім братикові. Зрозуміла?

- Більше ніж, - хмикає невдоволено Брі. – То ти отака? А я думала ти моя подруга…

- Ага! – цілую її в щоку. – Подруга. Та ще я дуже сильно люблю своїх братів. І безмежно сильно мрію про те, щоб ти стала нашою невісткою. Тож тепер пильную кожен твій крок, Брітні Вазерспун!

- Це не дружба, - відмахується подруга, а в самої очі такі щасливі. Вона вже точно приміряла весільну сукню. – Це…

- Велике кохання, - хмикаю. – Мені час…

Пікап брата миттєво заводиться. І я зникаю з їх поля зору. А думки повертаються до того Річарда. Цікаво. Хто він? Звідки? І що робив на дорозі?