Глава 1.2 Річард

Датчик на панелі почав мигати. Дідько. Здається бензин закінчився. І що робити серед оцих прерій? Навкруги одні поля і краєвиди. Жодної живої душі немає. Куди не кинеш оком, можна дістати поглядом аж до горизонту.

Просто тицьнувши пілоту пальцем у місце на карті, я навіть не підозрював, що потраплю на рівнини, покриті високою та соковитою травою й жовтою та стиглою пшеницею. Рівна дорога без жодного руху та вітер, який розносив щебет птахів і аромат різнотрав’я, наводили якусь печаль. Он вдалині видніється пагорб, покритий лісом.   

Відчиняю дверцята авто й спекотне повітря відразу забиває легені. Повільно вибираюся з автомобіля. І що далі? Куди йти? Де тут поблизу якась заправка чи що?

Оце академічна відпустка? Якого біса мені взагалі сюди захотілося?

Відчиняю багажник в пошуках якоїсь каністри чи чогось такого, в що можна набрати бензин. І чую як неподалік скриплять шини авто. Нарешті. Хоча б якась жива душа у цій тиші та самотності. Повільно розгинаюся і визираю з-за кришки багажнику. Біля мене зупиняється червоний пікап. Витираю піт, який набігає на очі. Спека неймовірна. Дверцята пікапу миттєво відчиняються і на землю зістрибує…. дівчисько. Пом’ята майка, короткі джинсові шорти й червона кепка на голові.

- Привіт! – усміхається вона щирою та приємною посмішкою. – В тебе аварійка увімкнена…

- Ну…

- Мотор там, - вказує пальчиком вона.

І робить це якось так, ніби аж зверхньо. Мені здалося чи вона кепкує з мене? Оце маленьке та тендітне диво вирішило поглузувати з мене чи що?

- Я знаю де мотор, - усміхаюся своєю найчарівнішою усмішкою. – В мене бензин закінчився.

- Оп! – підіймає вона брови. – Не місцевий?

- Ні! – хитаю головою. – А як зрозуміла?

- В тебе акцент, - хмикає дівчисько. - А в багажнику що шукаєш? Сподіваєшся там бензин знайти чи як?

Тепер я вже починаю щиро посміхатися та облизувати пересохлі вуста. Оце тендітне дівчисько вже відкрито кепкує з мене. Оце вже не пробачається, люба!

- Не вгадала, - відповідаю спокійно. – Шукаю мотузки, щоб зв’язати норовливе дівчисько, яке хоче видатися занадто розумним. Зв’яжу й залишу в машині. А сам заберу її авто й поїду далі.  

- Ого! – хмикає вона, вибираючись на крило машини. – Напевно передивився «50 відтінків»? От тільки я не боюся таких подорожуючих, як ти.

- Невже?

- Ага! – вона вовтузиться в кузові пікапу, а потім закидає ногу й забирається всередину. Так майстерно, ніби лань, залазить всередину. Від подиву не звожу очей з її апетитних сідничок. Шкіра ніг загоріла. Сіднички пружні. Так і хочеться доторкнутися до них рукою.

- Може допоможеш мені витягти з кузова каністру з бензином? – розгинається вона, тримаючись обома руками за каністру. – Чи так і будеш облизуватися на мої сідниці?  

- Що? – відчуваю, що червонію. Я червонію!

Чорти б забрали це дівчисько. Та ким вона себе уявила? Вона взагалі нормальна? Що вона собі дозволяє? Вона взагалі розуміє з ким розмовляє? Чи… Стоп!

Я ж тут як звичайний чоловік. Не принц! І не варто розкривати карти.

- То вирішила врятувати мене? – запитує, дістаючи каністру. Ого! Вона до біса важка. Ледве витягую її з кузова. – Чого б то раптом? Невже сподобався?

- Пф! – фиркає поряд дівчина. – Такі, як ти, не в моєму смаку…

Повільно ставлю каністру з бензином на землю.

- Що? – повертаюся до неї.

Зараз мені хочеться сказати їй щось колюче та огидне. Хоча б, що так не одягається жодна поважаюча себе леді. Але прикушую язик, оскільки я тут інкогніто. І видавати себе не збираюся. – То ти в нас незаймана леді, яка тримає чоловіків на відстані, оскільки боїться, що їй розіб’ють серце?

- Я леді, яка чого доброго навіть заїхати кулаком в огидну фізіономію може, якщо особа занадто нахабною виявиться, - промовляє вона у відповідь. – Тож радій, що зупинилася, щоб тобі допомогти. І не марнуймо час на балачки. Я запізнююся.

То ось ми які! Мені стає смішно, але посмішка миттєво зникає, коли розумію, що залити бензин до баку не зможу.

- То якщо леді така смілива, то може покажеш, як бензин до баку залити? – запитую.

- Ммм…, - закочує вона свої очі шоколадного кольору. – Навчу!

Швидко присідає в кузові й щось там шукає. Забираюся на крило, щоб роздивитися краще. Якісь трубки, каністри, інструменти, лійка та шланги. А вона протягує мені трубку.

- Вставляєш в каністру й тягнеш бензин, - говорить вона. – А коли він почне бігти шлангом,  направляєш в свій бак. Просто й швидко. 

- Вибач! – присідаю біля свого авто, відкручуючи кришку. – А чим тягнути бензин, щоб він почав вибігати з каністри по шлангу?

- Ротом, - хмикає вона.

- Це жарт?

- Чому жарт? – знизує плечима, опинившись поруч зі мною. – Я серйозно!

- Ти пропонуєш мені висмоктувати бензин з каністри… ротом? – перепитую.

- Можеш не висмоктувати, - розводить вона руками. – Тоді стій і чекай!

- І чого чекати? – схиляю голову на бік.

- Ну коли це зробить хтось за тебе, - хмикає вона. – Або коли бензин сам захоче втекти з каністри за допомогою твого шлангу.

- Я не збираюся… пф… брати до рота… оце…

- Ти звідки сюди потрапив? – її обличчя набуває сердитого вигляду. – Ти ніби з якогось іншого століття сюди звалився. Ніколи не заправляв авто таким способом? Це Канзас, любий! І тут це робиться так.

- Ну… ти ж вмієш…

- Ні! – гаркає вона. – Оце вже ні! Я допомагаю тобі бензином, але не наймалася обслуговувати твоє авто. Тож вибач!

- Я зап…

Дідько! Якщо всім говоритиму, що заплачу, то видам себе з головою.

Повільно всовую один кінець шлангу в каністру, а інший оглядаю. Матір божа! Принц Датський зараз облизуватиме шланг з бензином. Журналюги б показилися через такий ексклюзив. Вставляю шланг до рота й тягну. І не встигаю навіть подумати, як рідина потрапляє до рота. Смак чогось їдкого відразу забиває всі смакові рецептори. Висмикую її з рота й плююся. Бензин ллється з трубки, та мені плювати на це. Дівчисько вихоплює в мене шланг і вставляє в моє авто. Витираю рота, коли вона закручує мій бак, а потім і свою каністру, а мені протягує суху серветку.