Глава 14

Смуток невидимими кігтями дряпав душу принцеси. Зовсім не так вона уявляла день свого весілля.  Досі не вірилося, що виходить заміж не за Еліана. Впевнена, як тільки це пекло закінчиться, коханий дізнається правду і пробачить їй цей вчинок. Надія на спільне майбутнє не покидала її. Кайла щебетала, мов рання пташечка, і намагалася розрадити принцесу:

– Все не так погано, Ваша Величносте! Тепер не спатимете на соломі та не їстимете тієї холодної каші. До речі, нам обіцяли сніданок. Ваш наречений, – спіймавши на собі невдоволений погляд принцеси, камеристка винувато прикусила губу, – вибачте, не знаю як його величати, казав, що їжу принесуть в покої.

– Я сама не знаю, як його величати. 

Аріелла усвідомила, що їй навіть невідоме своє майбутнє прізвище. Взагалі майже нічого не знала про Холдера. Фактично, вона виходила заміж за незнайомця. За дверима чулися крики, тупіт чобіт та загальна метушня, проте дівчині було байдуже на все. Очевидно, демерійці активно готуються до святкування весілля. 

У покої увірвався чоловік. В Аріелли здивавно окручлилися очі, коли вона впізнала свого охоронця:

– Кольте! Ти як тут опинився?

Принцеса підвелася на ноги та жадібно ловила кожне слово:

– Ми наспутаємо, Ваша Високосте! Наші війська уже прорвалися до палацу. Я навіть не сподівався знайти вас тут.

– Еліан тут?

– Так, Ваша Високосте! Він шукає вас.

Ці слова зігрівали серце принцеси. Еліан, її Еліан тут і шукає її! Вона безмежно скучила за шоколадними очима, гарячими дотиками та солодкими вустами. Хотілося пригорнутися у його обійми, заритися носом у груди й ніколи не відпускати коханого від себе.

– Де він?

– Останнього разу, я бачив його, коли лорд направлявся до темниці.

Аріеллі цього виявилося достатньо. Наче в гарячці, кинулася до дверей. Дзвінко стукаючи підборами, бігла коридорами. Поодинокі демерійці лежали на підлозі, проте дівчина не зважала на них. Позаду лунав стурбований голос Кольта:

– Стійте! Там небезпечно. Зачекайте у покоях, поки все закінчиться.

Принцеса не могла чекати. Вона й так надто довго була бранкою у власному домі й надто скучила за коханим. Раптовий біль пронизав руку. Аріелла скрикнула та зупинилася. Перевела погляд на болюче місце. Вище ліктя, тоненькою смужкою простягнув поріз. Крапельки крові виступили червоними намистинами. Дівчина розгублено озирнулася. Крім її супроводу, поруч нікого не було. Вона не уявляла звідки взялося це поранення. Імра підійшла до принцеси та легенько доторкнулася до плеча:

– У вас кров!

– Все добре, потрібно йти, – Аріелла вибрала з кишені сукні хустинку та приклала до рани. Безперешкодно вибігла на вулицю й зупинилася. На площі біля палацу зюрбилося силурійське військо. Вони дивилися на центр площі, наче там відбувалося щось захопливе. Кольт криво посміхнувся:

– Схопили Ордубейна!

– Але як? – Аріеллу потішила ця новина, проте у легку перемогу не вірилося, – я не розумію.

– Це все вино, яке привозили напередодні. Воно було отруєне. Тих, хто не скуштував, довелося вбити чи полонити. 

Аріелла прошла вперед і воїни розступилися. Вона зупинилася, не наважуючись продовжити шлях. З-за широких спин чоловіків, побачила Ордубейна. Стояв на колінах, так само, як колись її батько. Його тіло, наче товсті канати, обвив чорний туман, що не дозволяв рухатися. Попереду нього, грозовою хмарою навис Норберт. 

– Ти вбив мого батька, і я зроблю те саме з тобою!

Він простягнув руки й з них вийшов чорний дим. Товстою пеленою огорнув Ордубейна і той впав на тверду бруківку. Непорушно застиг, вступивши скляний погляд нікуди. Норберт безжально позбавив його життя та опустив руки, – вбийте всіх полонених.

Аріелла перевела погляд на демерійців. Подібно своєму правителю, стояли на колінах з опущеними головами. Тільки тепер вона помітила Холдера, який вороже дивився на Норберта. В його зелених очах відсутній страх, а губи стиснулися у тоненьку смужечку. Принцеса із жахом спостерігала, як над його головою підіймається меч.

Не могла дозволити цього. Її серце калатало як у полохливого зайця, а страх засів у грудях. Не роздумуючи, Аріелла вибігла на площу та затулила собою Холдера:

– Ні, не вбивайте його!

– Аріелло? – Норберт підняв брови догори та не приховував здивування. Меч завис над головою Холдера, так і не торкнувшись чоловіка. Принцеса схопила полоненого за руки:

– Він мене врятував. Помилуй його.

– Чув, у чому полягав його порятунок. Він вкрав твою честь, зробив своєю іграшкою, змусив виконувати забаганки, працювати на кухні, й це ти називаєш порятунком? Ти знаєш, щойно, він спопелив наших найкращих воїнів і якби у нього не закінчився магічний резерв, то підпалив би нас усіх.

Виказавши свою обізнаність, Норберт переможно дивився на сестру. Принцеса похитала головою:

– Холдер захищався. Він мав можливість спопелити мене раніше, проте не зробив цього. І не зробить. 

– Звісно, ти ж принцеса. Він змушував тебе вийти за нього заміж.

– Все не так, ти не розумієш, – Аріелла втомлено провела долонею по волоссю, – Холдер не примушував, він дозволив мені вибирати.

– Що це у тебе на руці?  – Норберт вп'явся поглядом на зап'ястя, де червоною смужкою викарбовувався візерунок нанесений полум'ям демерійця. Навіть не чекаючи на відповідь, сам озвучив очевидне, – закях? Він пов'язав тебе з собою?