Глава 7

Пів року потому

Аріелла взяла цебро з водою та попрямувала до темниці. Важка ноша тягнула руку до низу й здавалося з кожним кроком вага ставала більшою. Впевненим кроком підійшла до вартових, що стерегли масивні двері. Один з них одразу насупився:

- Чого тобі?

- Принесла води полоненому. Мені наказали віднести її лорду Еліану Бордену, щоб він привів себе до порядку. Ув’язнений має постати перед вашим повелителем.

- Справді? – незнайомець здивовано підняв брови догори, - це щось новеньке. І хто тобі наказав?

- Один із наглядачів, він не представився, – Аріелла намагалася говорити впевнено, щоб ніхто не запідозрив її у брехні. Вартові підозріло перезирнулися між собою.

- Клади цебро на землю. Ми самі віднесемо.

- Наглядач сказав, щоб я віднесла і подивилася, чи то справді лорд Борден.

Вартовий міцно схопив дівчину за зап’ясток й вона випустила цебро на землю. Чоловік навис над нею та був схожий на грозову хмару, що затуляє сонце:

- А тепер кажи правду, чому ти тут?

Його блакитні очі здавалися скляними й в них палали іскри злості. Серце Аріелли забилося сильніше. Боялася, що зроблять з нею, якщо розпізнають брехню. Вперто не хотіла визнавати поразку та гордо підняла підборіддя: 

- Я сказала правду. Чому маю страждати від недолугих наказів ваших наглядачів?

- Бо ти брешеш. Нам наказано не підпускати вас до ув’язнених. Тобі б ніколи такого не наказали.

Аріелла мовчала. Це кінець. Вона знала, що ця ідея приречена на поразку, але все одно ризикнула. Вартовий попрямував вперед, тягнучи дівчину за собою:

– Нехай наглядач з тобою розбирається, це його обов’язок.

Подумки, Аріелла вже бачила себе на шибениці. Або взагалі без рук та ніг. Про жорстокість та тортури демерійців ходили легенди. Принцеса знала, її не помилують, особливо, коли дізнаються, хто вона така. Чоловік підійшов до наглядача, який раніше пильнував у бенкетній залі:

– Твоя полонянка намагалася проникнути до темниці. Брехала, що один з наглядачів наказав віднести воду лорду Бордену. Тобі про це щось відомо?

– Ні, але я з’ясую, – крижаний тон наглядача не передвіщав нічого доброго. Вартовий пішов і залишив Аріеллу наодинці з чоловіком, який лише поглядом викликав страх, – сама розкажеш, чи мені вдатися до тортур?

Аріелла зрозуміла, що приречена. Заперечувати не бачила сенсу. Зрештою не вважала себе винною у чомусь. Вона поправила сукню, наче її турбують  складки на брудному одязі:

– Я просто хотіла дізнатися чи живий лорд Борден.

– Цікаво, що на це скаже твій покровитель. Здається, сьогодні ти розважатимеш всю казарму. Ходімо.

Таке майбутнє здавалося гіршим за смертний вирок. Тільки тепер принцеса зрозуміла, що повелася необачно. Впевненим кроком кремезний охоронець вів Аріеллу у невідомому напрямку. Щоб встигнути за ним, їй довелося підбігати. Вони опинилися на плацу, де зазвичай тренувалися воїни. Звідусіль доносилися звуки мечів та чоловічих голосів. На незначному підвищені Аріелла побачила Ордубейна. Вбивця її батька сидів у широкому кріслі й з-під лоба дивився на всіх. Принцесі хотілося його придушити, але натомість, покірно йшла поруч з чужинцем.

Холдер тримав у руках записник та говорив з якимось чоловіком. Наглядач безцеремонно втрутився у їхню розмову: 

- Холдере, ваша наложниця потрапила в халепу. Згідно законів я мав би допитати її та покарати, але, оскільки вона належить вам, то і рішення за вами.

На обличчі чоловіка з’явилася тривога. Він кивнув своєму співрозмовнику і незнайомець тактовно відійшов убік. Холдрер насупив брови та уважно слухав вартового:

- Вона намагалася проникнути до темниці. Шукала якогось лорда Еліана Бордена. Запевняла, що має віднести йому воду, щоб той привів себе до ладу, перед зустріччю з повелителем.

Холдер мовчав. Пропалював поглядом дівчину і зі своїх вуст не зронив ні слова. Ця тиша здавалася дівчині німими тортурами. Зрештою, він потягнувся до торбинки, прикріпленого до поясу. Дістав звідти монети та простягнув їх наглядачеві:

– Буду вдячний, якщо ти забудеш про цей інцидент.

– Звісно, але про нього знають ще двоє вартових.

Холдер одразу зрозумів натяк. Вибрав з мішечка ще кілька монет та поклав на долоню наглядача:

– То нехай і вони забудуть.

Чоловік задоволено кивнув. Стиснув пальці в кулак, ховаючи у ньому холодний метал. Злегка поклонився та попрямував до палацу. Аріелла схопилася за зап'ястя, яке ще хвилину тому міцно стискав демерієць. На ніжній шкірі виднілося почервоніння. Проте це здавалося дрібницею, у порівнянні з тим, як дивився на неї Холдер. Його погляд обпікав та погрожував спопелити дівчину аж до кісток. Явно невдоволений, кивнув вбік:

– Ходімо, нам потрібно поговорити без свідків.

Аріелла понуро йшла за чоловіком. Складалося враження, що він вигадав суворе покарання, тому бажає, щоб ніхто не бачив. Вони зайшли до зброярні. Холдер, не відводячи погляду від дівчини, шикнув на хлопчаків, які чистили зброю: