Глава 2

- Облиш її, Дорайне, розважишся потім. Орбудейн може помітити твою відсутність, - Холдер схопив дівчину за зап’ясток й різко шарпнув, - а ти підеш з нами. Якщо не бажаєш постраждати, раджу бути покірною.

Аріеллу позбавили вибору й вона вимушено крокувала поруч з чужинцем. Він вже не стискав її руку, а лише притримував. Дівчина підозрювала, що ця холодна байдужість – омана і якщо вона спробує втекти, то її одразу схоплять.

Задній двір охайно викладений бруківкою, яка вкрита краплями дощу, здавався принцесі чужим.  Повітря пронизане прохолодою, огорнуло Аріеллу колючими шипами. Дівчина зіщулилася, й вдивлялася в натовп, шукаючи знайомі обличчя. Посеред двору явно щось відбувалося, проте гомін голосів не дозволяв побачити що саме. Холдер впевнено крокував вперед і зупинився перед якимись поважними особами. Аріелла стала на пальчики та крізь вузьку шпаринку над плечима воїнів побачила батька.

В обладунках, із закривавленим чолом та скуйовдженим волоссям, мало нагадував короля, що колись випромінював велич. Його руки зв’язані за спиною,  а до плеча торкався гострий меч і змушував стояти на колінах. Перед ним, у вовчій шкурі накинутій на дорогі шати, з гордо піднятою головою стояв Орбудейн – король Демерії. Він почав говорити й всі голоси стихли:

-  Тобі варто було здатися без бою. Тоді б ти мав шанс на порятунок. Силурія тепер моя, я її правитель.

Такі слова гострою голкою прокралися до серця Аріелли. Не хотілося вірити, що її Батьківщини, країни, у якій вона виросла, вже немає. Батько виплюнув кров із рота:

-         Не твоя. Ти захопив столицю, але не країну. Силурійці битимуться до останнього, проте не скоряться тобі.

-         Я так не вважаю. Одна показова страта і всі одразу стануть покірними. А якщо ні, то зробимо кілька страт.

Орбудейн кивнув  і гостре лезо торкнулося короля. З жахом в очах, Аріелла бачила, як голова батька впала на бруківку. Безжальний кат виконав свою роботу і позбавив короля життя. Все всередині Аріелли запалало вогнем, що випалював нутрощі. Біль роздирав груди та заважав дихати. Обличчям стікали потоки сліз й дівчина ледь стримувалася, щоб не закричати. Розум вперто відмовлявся приймати таку реальність. Нема. Батька більше нема.

Орбудейн велично розправив плечі й голосно заявив:

-  І таке буде з кожним, хто відмовиться виконувати мої накази. Ви всі тепер демерійці, а хто вважає інакше, той познайомиться зі зброєю мого ката, - кинув зверхній погляд на полонених, серед яких були переважно жінки та діти,  - якщо хочете жити, то прислуговуватимете мені. Будете поратися по господарству, - ліниво кивнув своїм воїнам, - відведіть їх до господарських приміщень.

-  А я? Що буде зі мною? – серед полонених одна дівчина зробила крок вперед. Її блакитна сукня забруднилася, біле мереживо, яким розшитий пишний поділ сукні покривала грязюка, а з високої зачіски вибилися світлі пасма та спадали на лоба. У цій дівчині Аріелла впізнала Ванессу, свою двоюрідну сестру. Будучи племінницею короля, жила у сусідньому герцогстві, але з нападом чужинців, втекла до столиці, де і знайшла прихисток. Вона гордо здійняла підборіддя доверху, - я не можу нікому прислуговувати, моє ім’я...,

-  Мене не цікавить як тебе звуть, - Орбудейн заговорив крижаним голосом, змусивши дівчину замовкнути, - бачу, що ти аристократка, такі сукні не доступні простим людям, але зараз усі рівні. Якщо хочеш жити, то виконуй мої накази. Від сьогодні у тебе немає колишнього титулу та ім’я, ти звичайна служниця, нічим не краща за решту.

-  Але я не можу мити брудні чашки, чи що там роблять на кухні?  - Ванесса не залишала спроби уникнути роботи. Орбудейн пройшовся масним поглядом по  дівчині й задоволено хмикнув:

-  Що ж, якщо ти наполягаєш, то можеш прислуговувати й у моїй спальні. Підготуєш для мене купальню, - король перевів погляд на кремезного воїна, - решту відведи на кухню. Нехай готують їсти й простеж, щоб не отруїли. Самі куштуватимуть їжу перед подачею. Хто опиратиметься, того можеш вбити. Я не рахую челядь.

Король гордо розвернувся та направився до палацу. Аріелла, з надією у шоколадних очах, шукала коханого. Щойно, вона втратила батька і не могла втратити ще й Еліана. Над вухом почувся хриплий голос та змусив здригнутися:

-  Ну що, станеш моєю особистою камеристкою? - Дорайн поклав руку на талію Аріелли й по-власницьки притиснув до себе. Від подиху із запахом цибулі, дівчина скривилася. Їй хотілося вирватися з огидних лап. Холдер гнівно насупив брови:

-  Облиш її. Ти чув наказ володаря, нехай відправляється на кухню, а у нас є справи важливіші. Потім розважатимешся.

Чужинець зціпив зуби та відпустив Аріеллу. Хижо посміхнувся, демонструючи криві зуби:

- Вночі прийдеш до мене, розважимося.

Аріелла хутко розвернулася і під пильні погляди, попрямували у колону з полоненими. Краще вже робота на кухні, ніж ніч з цим загарбником. Дівчина розглядалася навколо, намагаючись побачити коханого. Сподівалася його не спіткала така ж доля, як і її батька. Біль від втрати розривав душу й принцеса з усіх сил намагалися не показувати свій стан та не розревітися. Відчула болючий штурхан у плече від загарбника:  

- Швидше. Їжа нам потрібна сьогодні, тож приступай до роботи.

Аріелла зайшла на кухню і не знала де себе подіти. Розгубилася від загальної метушні, що панувала у залі. На печі щось булькотіло, у повітрі витав аромат свіжої випічки та дзеленькотів посуд. Під пильним наглядом загарбників, слуги метушилися на кухні. Хтось, зі сльозами на очах, чистив овочі, хтось замішував тісто, а хтось носив воду. До Аріалли підбігла Кайла, її камеристка:

– Ваша Високосте! Хвала небесам, ви живі!

– Хіба це життя? Краще б ті нелюди перерізали мені горлянку. Тоді б я не бачила, що вони зробили з батьком, – болючі спогади сколихнули вдаваний спокій принцеси. Кайла кивнула: