Святкування у Зачарованих Землях

***
 

Вони йшли печерою. Безліч поворотів, «коридорів». Ейлер вела Аргорда, раз-у-раз звертаючи то направо, то на ліво, так, що чоловікові здавалося, що вони ходять кругами. Зрештою вийшли до просторої печери, у центрі якої був дивної форми валун. Аргорд уже бачив камінь і відчуття, що вони ходять безперервно кругами ще більше посилилося.

Час у печері йшов інакше. Здавалося, що перевертні вже цілу вічність ходять по печерах, які все не закінчувалися. На поверхні уже, мабуть, новий день. Чи ні? Аргорд сам уже не знає скільки разів вони пройшли через той дивний валун у просторій печері. Зрештою він не втримався:

-Ми уже пройшли крізь цей камінь десять разів. Ейлер Каллістер, мені здається ти водиш нас кругами.

У відповідь – тиша. Дівчина не відповідала. Потім повернулася обличчям до Аргорда і, посміхаючись, сказала:

-А я вже думала, коли ти про це скажеш? – і посмішка стала ще ширшою. Тільки тепер Аргорд зрозумів, що вона навмисне ходила кругами.

-Навіщо?.. – тільки й зміг приглушено запитати. Аргорду було незручно перебувати так довго у печері. Здавалося, що його легені взяли у тиски, кисню йому не вистачало. Ейлер же поводилася так, ніби це звична для неї справа отак бродити печерами. Вона не відчувала жодного дискомфорту. Звикла і до високого тиску і до нестачі кисню у горах, до холоду далекої півночі і до неймовірної спеки півдня. Для неї це було нормальним.

-Ну як навіщо… Щоб ти не встиг запам’ятати усі повороти… Не вистачало ще, щоб тут ходили посторонні, як у себе вдома.

Аргорд лише важко зітхнув і зрозумів: а й справді, він спочатку намагався запам’ятати дорогу, але потім кинув цю марну справу… До чого ж усе дійсно було продумано.

Одразу за тим дивним валуном Аргорд побачив невеличкий важіль, зовсім не помітний. Ейлер натиснула на нього, і запустився механізми. Чоловік чув, як за кам’яними стінами крутяться шестерінки. Тоді ж одна зі стін почала від’їжджати у сторону. Там була іще одна печера, значно більша за всі попередні. Аргорд почав роззиратися.

Печера усіяна кристалами. Від них відходило дивне блакитне світіння. Створювалося враження, що це зовсім інший, нереальний. Водяна поверхня озера віддзеркалювала сяйво. Здавалося, що іскорки світла скрізь, навіть у людях.

Аргорд зачаровано роззирався навколо. Ейлер лише усміхалася та розглядала свого гостя. Ніби-то звичайнісінький перевертень. Красень, як і усі істоти, наділені незвичайною магічною силою. Але щось все ж змушувало серце холодної, неприступної Ейлер Каллістер битися швидше…

Столиця Зачарованих Земель була воістину прекрасним місцем. У долині поміж гір розляглася кам’яна дивовижа. Фасади високих цегляних будівель обплетені плющами. Подекуди стіни настільки заросли зеленню, мохом, що квартали здаються непрохідними зеленими хащами. Поряд з хатинами розбиті клумби, які радують композиціями з різнокольорових квітів. Дороги вимощені бруківкою. Ліхтарі кидають м’яке світло на вулиці. Смерки лягли на місто прозорим покривалом.

- Гарно? – Ейлер непомітно підійшла ближче.

- Дуже.

Серце Аргорда затріпотіло десь між ребер. Подих перехоплювало від емоцій. Може це пов’язано з аурою Зачарованих Земель? А може це від того, що за спиною стоїть альфа цієї стаї?

- Ходімо.

Аргорд послідував за Ейлер Каллістер. Перевертні спустилися вниз скелястою стежкою із возвишення, на якому був вхід до печери. М’яка трава переливалася у світлі сріблястого місяця. Ейлер скинула свої підбори і босоніж ступила на зелений килим. Шовковиста трава ніжно прогиналася під кроками дівчини. Каллістер ступала так легко і граційно, що Аргорду на мить здалося: перед ним ніяка не вовчиця, а… Кішка? Проте цю думку він швидко відкинув.

Місто зустріло новоприбулих тьмяними вогнями і ароматом свіжоспечених яблук. Аргорд повів носом. Ейлер у півоберта спостерігала за ним.

- Смачно пахне, так? – усміхнулась вона.

- Є таке.

- Сьогодні у нас святкування, на яких традиційно подають печені яблука, тому-то їхній аромат тут скрізь.

- А як у вас проходять святкування на честь Рівнодення?

- Зазвичай у нас проходить маскарад.

- Маскарад? – здивовано перепитав Аргорд.

- Так! І у тебе є чудова можливість відчути усю атмосферу на собі, - усміхнулася Ейлер. 

Дівчина звернула праворуч, і перехожі опинилися посеред широкої вулиці. Це була головна, що рівною смугою тяглася через усе містечко: добігала до величезної площі і мчала далі крізь алею аж до самісінького осідку родини Каллістерів.