Погоня

«А хто писав промову?» - запитала дівчина у свого брата.

«Річард здається» - подумки відповів Алекс.

Ейлер дуже здивулася адже пам’ятала: син Алана не любив писати твори, промови хоча й мав до цього хист. Йому не властиве красномовство.

Промову слухали усі затамувавши подих. Від імені роду говорив Алекс. Така була домовленість.

Виступ вдався на славу. Алекс, якого інколи називали володарем півночі, говорив слова подяки з кам’яним обличчям та голосом, порожнім від емоцій та барв. Дівчині доводилося час поновлювати ілюзію, щоб було відчуття щирості та теплоти.

Промова сім’ї Каллістер сказана. У залі спочатку несміливо, а потім гучніше й гучніше почали лунати оплески. Брат та сестра мовчки поклонилися і швидко та несподівано покинули святкування, навіть не попрощавшись…

***

Аргорд слухав промову. Тільки не захопили його слова, сказані тим Каллістер. Та як чоловік не вслухався, не міг зрозуміти усю суть виступу, бо його уваги попри всі старання, була зосереджена на дівчині з дивним ім’ям, Ейлер…

Він зазначив те, як швидко пара покинула святкування. Спустившись з балкону, поспішив за незнайомцями. Побачивши, що їхній автомобіль уже рушив з місця, Аргорд перетворився на білосніжного вовка у тіні будинку та помчав за ними.

***
 

Ніч вже давно вступила в свої володіння… Блідий серпик місяця тихо виглядав з-за хмар… Срібляста димка туману повільно огортає дерева та попускається все нижче і нижче так, що світіння нічного красеня стає все тьмянішим і тьмянішим… Тусклі промені брякнуть, створюючи м’яке мереживо, що перетворюється на серпанок…

***
 

Фари автомобіля освітлюють лісову дорогу. Вітер раз-у-раз підіймає клубки пилу, що ще більше погіршує видимість. Проте такі умови лише полегшують завдання білосніжному вовку, хутро якого при місячному світлі здається частиною дивовижного туману…

Вовк біг і кожен м’яз його тіла напружувався, щоб не збитися з ритму та тримати сталу швидкість. Биття серця швидшало з кожною милею, а дихання частішало. Бігти крізь вологий туман та клубки пилу було важко та неприємно, але альфа кожного разу тільки дужче перебирав лапами свого звіра. Кров у жилах бушувала, а рівень адреналіну підвищувався з кожним звуком мотора, який то здавалося приближувався, то віддалявся…

Аргорд вже не одну годину біг за автомобілем. Принаймні так йому здавалося… По відчуттях, уже пройшло три, а той більше години… Але реальність інакша, тут хвилинна стрілка зупинилася лише на позначці у тридцять хвилин від початку погоні…

Автомобіль уже приближався до гір. Величні гірські хребти височіли посеред туману, а верхівки, покриті снігом виблискувало у місячному світлі так, що здавалося ніби то скарби північного дракона: срібло і перли…

***
 

Велич гір завжди манила Ейлер Каллістер. Чому? Вона не могла відповісти… Може тому що у горах є стежка, яка веде додому?.. Чи тому що вільно?.. А може через те, що прохолода, яка у горах тримається незалежно від погоди, охолоджує та наштовхує на думки?..

Ейлер напевне не знала… Ніхто не знав… Гори завжди змушували задуматися над своїм життям та рішеннями… Чи правильно вона робить? До чого це призведе…

У горах дівчина провела більшу частину свого життя, це місце, куди вона завжди повертатиметься… За своє, ще коротке, життя Ейлер зрозуміла: усім інколи хочеться втекти від друзів, родичів, як би вони їх не любили… Їй час від часу хотілося відпочити від гамірного міста, від шумного соснового бору, чи діброви, чи березняку… А у горах тихо… Лише інколи цей спокій порушить крик самотнього орла чи гуркіт лавини…

Кожного разу у неї завмирає серце, коли вона бачить знайомі пасма величезних кам’яних брил, пам’ять слухняно підсовує спогади: картинки щасливих моментів, пов’язаних з горами, змінюються одна за іншою…

Так і цього разу… Їхній автомобіль уже заїхав на перший гірський перевал. За ним далі буде кам’яна вузька дорога, яку знайдуть не всі. Недарма предки Ейлер Каллістер використали усі свої зусилля, щоб приховати її…

-Зупиніть автомобіль! – сказала дівчина  водію.

-Альфа Ейлерія бажати подихати свіжим повітрям? – запитав іноземець, який зовсім недавно став членом зграї і ще не зовсім вивчив говірку, що дало йому особливий, трішки смішний, акцент. Він перекручував майже всі імена на свій лад, що виглядало дивно, часом незрозуміло.

-Так! – і дівчина вийшла.

Вона з хвилину мовчки стояла, дивившись на місяць. Налетів грайливий вітер і підхопив поділ червоної сукні.

-Далі поїдете без мене! – промовчавши деякий час, відповіла міс Каллістер.

-А… - почав Александр, та був зупинений різким помахом руки сестри, яка до цих пір стояла до них спиною.

-Я сказала: їдьте без мене, дорогу додому знайду… - дещо суворо відповіла вона. Брат не посмів їй перечити, адже вже давно звик до її дивацтв та неясної любові до гір. Автомобіль рушив далі… А Ейлер Каллістер залишилася стояти нерухомо…