2.

- На сьогодні все! Гарних всім вихідних і до зустрічі!

Нарешті закінчилася ця лекція! Як же я роздратувалася під час неї! І це було геть не від нудьги. Вечір п'ятниці, хочеш вже відбути ту лекцію і піти собі відпочивати, але ні - не все так стається, як ти того хочеш.

Цілу лекцію якийсь хлопчина все доповнював, та доповнював викладача, відповідав на його питання. Не те, що я заздрю його знанням, просто мені це не потрібно, а він все тараторив, і тараторив, що у викладача аж настрій піднявся! Ух, який розумний! Ще, на зло, я не впізнала за голосом цього студента, а повернутися і глянути на задній ряд так і не наважилася. Або це якийсь новий студент, або два роки дистанційного навчання дали про себе знати (як не як, живе спілкування не зрівняється із спілкуванням через монітор ком'ютера). 

- Любі одногрупники, давайте підемо всією групою посидіти кудись в кафе, так би мовити, відсвяткувати початок навчального року! Поки не завалили домашкою і є час - треба ловити цей шанс! - сказав староста групи - Іван - людина, яка завжди є ініціатором всяких "тус" і найктивнішим їх учасником.

Звичайно, всі погодилися, і я - не виняток. Йду я тому,що треба хоч трохи розвіятися, і мене запевнили, що буде лише наша група.

Прийшли ми в якесь кафе, але мені воно схоже більш на якийсь недоклуб - освітлення специфічне і музика гуде на весь зал. Щось новеньке для мене.

Не встигла зайти всередину, як почав дзвонити телефон: "тато". Настрій впав донизу і я одразу розвернулася на вихід, щоб спокійно поговорити з ним. Але спокійно не вийшло - принаймні вийти із закладу: відчуваю різкий удар у плече, який переростає в сильний біль - треба бути такою неуважною, щоб зіткнутися із кимось, ще й так боляче зіткнутися.

- Вибачте мене, я випадково. - миттю випалюю, піднімаю очі і одразу зустрічаюся із гнівним поглядом сірих очей. Ой, друзі, не побажала б я вам побачити колись такий погляд. Хлопець подивився на мене так холодно, що на мить волосся стало дибки.

- Дивись, куди йдеш, незграба! - гаркнув на мене цей сіроокий... сіроокий... сіроокий ідіот! От, хто він - ідіот!

І що ви думаєте я йому відповіла? А ніщо. Така от я є - мені не вистачає сміливості навіть заступитися за себе. Та й насправді не знаю, що б я йому сказала - грубити йому не стала б, бо таке собі не дозволю, а сказати щось розумне, колюче і одночасно влучне в такі моменти мозок мені не дозволяє.

У дійсності, ця ситуація ще більше зіпсувала мій настрій - мені стало по-справжньому прикро за себе. Я нормально вибачилася, але у відповідь почула такі неприємні речі. Так, спочатку я сказала, що неуважна, але ж насправді винні обидва. Постараюся "забити" на це, бо не маю бажання не спати цілу ніч через дурні думки щодо цієї ситуації.

Розмова з батьком пройшла як завжди сухо і коротко. Я вже розповідала про першу реакцію батьків на мій поганий стан. Так от - реакція мами, порівнюючи її з реакцією батька, не була така вже і жахлива (але це лише в порівнянні). Батько показав себе з найгіршого боку - в очі мені сміявся, запевняв, що розуміє, як мені важко, що допоможе мені, але за спиною просто дорікав мене, звинувачував у всіх смертних гріхах і казав, що я найгірша донька у світі. Коли я вперше почула його розмову з мамою, то зрозуміла - я в клітці, яку відчинити мені ніхто не дасть. Після цього, я не можу розмовляти з ним так, як колись. Моє серце не дозволяє мені цього - настільки є глибокою рана.

Після розмови повертаюся всередину і застаю "чудову" картину - за столом сидять багато студентів з інших груп. Як би я знала, що так буде, то точно не пішла - до біса цей "вихід із зони комфорту"! Для мене це вже не просто великий, а величезний вихід із зони комфорту. Не люблю перебувати у компанії малознайомих людей. Як я можу комфортно себе відчувати, коли мене оточують незнайомці? Але якщо прийшла, то не буду тікати звідси. 

Проглядаю швиденько стіл - всі обличчя знайомі, хоч на тому спасибі. Не встигаю сісти, як навпроти сідає нова для мене персона. Я одразу наштовхуюсь на нахабний погляд сталевих очей. Так, навпроти мене сів той сіроокий ідіот. Ще й так зміряв мене поглядом, ніби я на вітрині якійсь стою. Просто фу!

Я, як вихована людина, могла б познайомитися з ним, але хай іде в дупу - здався мені цей нахаба! Але цей хлопець не став грати за моїми правилами, тож почав:

- Я вже зі всіма познайомився, а з тобою - ні. Я твій новий одногрупник, але, на жаль (це слово він виділив), я не в одній з тобою групі. Я Марк.

- А я Анна - Марія.- кажу йому, не відводячи погляду.

- Анна-Марія? Аж так? - питає з легкою насмішкою.

- Для друзів я просто Аня, а для тебе - Анна - Марія. 

- Що ж, приємно познайомитися. - говорить уже широкоусміхнено.

- Хотіла б сказати інше, але хай буде - навзаєм. - кажу преспокійно.

Всі на нас зацікавлено косяться і усміхаються, що мені аж ніяково стає. Але така вона - ціна моєї маленької помсти. Думає, що я вже забула його грубість? А ні!

Вечір пройшов досить добре, знайшлося багато різних тем для розмови, було навіть цікаво. Не так все страшно як я собі уявляла. Присутність студентів з інших груп навпаки зробила вечір більш веселим.

Лише деколи я натрапляла на погляд сірих очей. Хлопець зухвало витріщався на мене. Думає, що якщо має сірі очі, то може постійно дивитися на мене?! У мене теж сірі очі, правда не такі, як у нього. І що?!

Хоч я вам тут і розпинаюся, але це лише так - слова. Я не набралася сміливості сидіти і витріщатися на нього, так я він витріщався на мене. Мені вже не було образливо, ні. Я була просто зла на нього. Сидів собі без докорів сумління (принаймні, мені так здалося). Мабуть, і не думав про те, щоб вибачитися за свою грубість, а я лише час від часу кидала на нього злі погляди. 

Вирішую "закруглятися", прощаюся зі всіма і виходжу із закладу. Біля самого виходу мене зупиняє чиясь рука. Цей дотик ніби змушує мою шкіру палати і здригнутися від неприємних спогадів.