1.

- На сьогодні все! Можете бути вільні. Поки що дві-три пари буде начитка лекцій, детальнішу інформацію я передам старостам груп. Гарного всім дня, до побачення! - сказав наш новий викладач - старенький дідок, досить добрий на вигляд.

- Дякуємо, до побачення! - гукнув хором весь потік. Ну як весь потік - може десь половина потоку, якщо і не менше.

На третьому курсі мало кому ті лекції здалися і я розумію таких студентів, адже нічого толкового на цих лекціях не розповідають, лише переливають з пустого в порожнє. Чому ж тоді я ходжу на ці лекції? Бо я дурне, тому і ходжу. В мене на плечах сидять дві істоти - чортеня і янгол. Ну ви зрозуміли -  як у фільмах. То ж  янгол поки що перемагає доводячи мені, що краще ходити на ці довбані лекції - може це зіграє якусь роль у майбутньому і ця роль буде позитивна. Хоча, кого я обманюю! Ніколи не пригодилися і тепер не пригодяться теж! 

- Йдеш з нами? Підемо в якесь кафе, вип'ємо коктейльчику. - питає Саша - мій одногрупник і за сумісництвом, скажімо, друг по університету.

- Давайте не сьогодні, благаю. Хочу вже нормально порозкладати свої манатки в гуртожитку і лягти спати. Як не як, перший навчальний день, я втомилася. Наступного разу обов'язково кудись піду з вами. - говорю я, роблячи щенячі очі і втомлений вигляд.

- Знаємо ми твої "наступного разу". - втручається в розмову Лізка - теж моя одногрупниця і університетська подружка.

- Це вже стовідсотково! Точно піду! - запевняю їх і сподіваюся, що так і буде, адже я собі дала обіцянку постаратися частіше виходити кудись гуляти, що для мене є виходом із зони комфорту, адже я чистої води домосід.

Для мене найкраще проведення часу - сидіти тихенько в кімнаті і дивитись фільми, читати книжки або просто залипати в телефоні. "Живе" спідкування з людьми мені важко дається, бо я досить сором'язлива особа. Але тепер я намагатимусь це хоч трішки змінити в собі, хоча розумію, що кардинально іншою людиною я не стану, бо й не хочу нею стати, і ніхто і ніколи не переконає мене змінити себе, свої принципи і  в загальному своє життя, бо я, як не як, особистість, як і всі інші. Які б я не мала недоліки - це справжня я. 

Після цього я прощаюся із друзяками та іншими одногрупниками і швиденько йду на трамвай, щоб дістатися до гуртожитку. Поки буду їхати, розкажу вам трохи про себе, бо щось я геть про це забула.

Звати мене Анна-Марія Кохана. Для всіх я просто Аня. І так! Вам не привиділося! Моє прізвище справді "Кохана". Не скажу, що я його ненавиджу. Правду кажучи, мені просто вже набридли "приколяси", які говорять інші: "що Анько? знайшла того, ким ти кохана?", "то ти, все-таки, кохана чи, може, люба?" , або при зустрічі говорять: "привіт, моя кохана!". Може, ви подумаєте, що це весело, але за все життя мені це трохи піднабридло.

На чому я зупинилася? А, точно! Про ім'я я вже сказала. Мені дев'ятнадцять років, хоча в душі мені завжди буде сімнадцять і я ніяк не можу змиритися з тим, що ще не так багато часу залишилося, щоб закінчити цей "престижний" гамно-університет, і вже можна буде йти шукати роботу (а до цього я щось не готова).

Вчуся я на спеціальності "право", але так вийшло, що право я ненавиджу всім серцем, бо коли подавала сюди документи при вступі, думала заднім містом. Навіть на третьому курсі я запитую себе, що мною керувало, коли я вирішила сюди вступити. Мабуть, це був якийсь злий дух із давніх легенд, про які ми і думати забули. Але як вже є. Чому я не забрала документи? А я пробувала, але в мене не вийшло - вдома в батьків почалася істерика і я зрозуміла, що мене ніхто у цьому світі по-справжньому не розуміє і не любить, і що в мене нема вибору. 

Через навчання (а вчитися в моєму університеті на цій спеціальності суперважко) мені стало якось по-особливому погано. Я стала помічати, що зі мною щось не так, що життя змінилося, і таким, як воно колись було, вже ніколи не буде: сльози, поганий настрій, нервові зриви і безсоння зачастили. Але батьки лише і говорили про те, що я багато нию, що мені ніколи нічого не подобається, тому що я сильно перебираю - а потрібно все робити через "треба".

Але після того, як мій стан досяг свого піку (про це я навіть згадувати не хочу), мама, все-таки, повела мене до психотерапевта. Що ж, привіт, деперсія! Тепер купа пігулок вранці і ввечері стали для мене способом життя. Інколи я відчуваю себе бабцею. Але пігулки справді допомагають. Радіти життю я не стала, але тепер я можу спокійно заснути і мене не будуть "пожирати" різні думки, та й на складні ситуації я мала б реагувати нормально (але це вже покаже майбутній навчальний рік).

Мабуть, ви думаєте, нащо я вам це все розповідаю? А просто! Щоб ви знали! Насправді, я цим хочу пояснити своє "велике бажання" вийти із зони коморту. Ніякого бажання у мене нема, просто лікар сказав, що для того, щоб швидше одужати, мені потрібно часто гуляти, дихати свіжим повітрям, займатись спортом. Спорт я не люблю, тому буду десь ходити з друзями.

Ніхто із знайомих не знає про мій стан. Я їм не розповіла про це, бо мало хто з людей по-справжньому розуміє, що таке депресія. Може, у них буде така реакція, яка була у моїх батьків спочатку. "Коли ти це не пережив, то ніколи і не зрозумієш." - це я завжди собі повторюю в голові, коли в мене виникає бажання розповісти все друзям. Хоча, я розумію, що колись це треба буде зробити, бо дивні зміни в настрої або різка апатія до всього колись змусять, якщо не мене - розповісти їм правду, то їх - вивести мене на чисту воду.  

Ну що! Зміни в житті (хоч і невеликі - я сподіваюся), чекайте на мене!