14 розділ

Лія

   Чи я відчула щось при раптовому поцілунку з Тео? Насправді, не можу відповісти однозначно. В мені тепер так багато різних почуттів, що вони переплітаються й не контролюються. Я часто навіть не усвідомлюю, що роблю. Це призводить до катастроф у моєму житті. Можливо, всі відвернуться від мене? Хочу виїхати з країни на декілька років, щоб нікого не чути і не бачити, і, можливо, нарешті забути про минуле. Навіть радісні моменти часом здаються жахливими у моєму сприйнятті. Щодня я  тону в цьому домі. Розумію, що ніхто не б'є чи не кричить на мене, але все одно відчуваю тиск.  На мене тисне все. Все...

   Швидко спробувала прийти до тями. Тео щойно мене поцілував... Спочатку я затримала подих і подивилася у його глибокі зелені очі, що здавалося дивилися прямо у мою душу. Від цього мені стало неприємно.  Я була зла на свою власну втрату контролю і те, що я забула про Тимофія. І на хвилиночу, Тео побив Тимофія. О, як мені було від цього неприємно... Сльози почали наповнювати мої очі. Вони були дуже гіркими. Тео продовжував дивитися на мене, а я відчула, як щось тече по моєму обличчю. О, ні.

   Моє серце хоче одного, але мозок — іншого. Я мусила це зробити. Я хотіла. Тому швидко витерла сльози. Взялася руками за волосся, а потім ще раз дала Тео ляпаса. І бачила його спокійну реакцію — той самий погляд, що розривав мене на частини... Я витерла губи мокрим від сліз рукавом. І не через те, що його поцілунок був відразливим... Не через це... Сльози знову наповнили моє обличчя, і зрозуміла, що не можу просто стояти перед хлопцем. Я вирішила втекти, я мусила, бо кохаю Тимофія. Я БЛЯХА КОХАЮ ТИМОФІЯ, ЯСНО? Я обернулася та попрямувала на дурні сходи.

 —  Мій поцілунок був такий противний тобі? — догнав мене Тео і взяв за руку. — Я тобі настільки відразний? Га? Ти глуха? Чуєш?! — Дурні сльози, чому я не можу ними керувати. — Чому ти плачеш знову? Чому ти робиш на одне, а а твої емоції показують інше інше? — Мала, чому твоя губа тремтить? Скажи, я бачу, що ти в мене закохалася.

 — Ти неадекватний? Відпусти, будь ласка, мене, справді боляче. — Уже тремтіла не тільки моя губа, а й усе моє тіло. — Хлопче! Чуєш?! Я закохана у Тимофія, а не у твої фантазії.

 — Досить з мене лицемірних дурниць. — Тео нарешті відпустив мене. — Ти несеш дурниці! Що по телефону казала, то й зараз. — Підняв одну руку до чола хлопець. — Гаразд, ти не закохана у мене. Але я й пальцем не чіпав твого коханого! Бляха, ясно?

 — Брехня! Я вірю Тимофію!

   Все! Ну досить! Я побігла у свою кімнату. Чесно, я нічого не бачила, мої очі наповнились сльозами. Вперше зрозуміла, як сумую за домом. Мені тут не подобалося, але сьогодні в мене з'явилася набагато більша ненависть до цього будинку... Я закрилася у кімнаті і нарешті повноцінно дала волю своїм емоціям. Я сіла біля дверей і вперлася головою у них. І тихенько схлипувала. Я так ненавиджу себе. Інколи моє схлипування перетворювалося на сміх... Потім знову на сльози. Чому так боляче здається від дрібниць! Чи можливо, це вже не дрібниці? Тіло ставало ватним. Руки тремтіли. Голова почала заповнюватися дурницями.Я заснула біля дверей.

Тео. Тимофій. Я. Машина. Дим, багато диму... Плач дитини. Кров. Шия Тео...

   Знову той сон... Чому він знову мені снився? Чому? Я не розумію... Можливо, я божеволію. Мене знову накрила хвиля емоцій. Руки шалено тряслися... І Лінді постійно голосно мявкала. Я обхопила коліна руками та почала їх царапати. Завжди це трохи заспокоювало. Я мушу зібратися. За вікном було темно. Потрібно... Я почула, як з кухні долинають крики... Різки бляха крики. А якщо? Ні, я мусила перевірити, я змушена!

   Знову сходи! Всеодно треба все рятувати. Я мушу. Я не встигла почати спускатися, як почала вникати у тему сварки.

— Тимофіє, ти ж мій брат, що за дурна ненависть до мене? Чи це образи дитинства? Ти хоч розумієш, що батько завжди тебе більше любив, хлопче? — Тео трохи підвищено пояснював Тимофію.

— Так, а коли ти плакав, мама тебе хіба не ніжно пригортала? Яка в мене може бути ненависть? Він ще запитує безсоромний! — Очі Тимофія налилися ненавистю. — Хлопче, я потребував любові мами. Але все присвячувалося тобі? Тобі все купувала мама. В школу ходила до тебе мама!

Я зрозуміла, придурок у цій сімейці не тільки Віктор, а й його жінка. Сім'я критинів. Вони всі в чотирьох абсолютно однакові... У їхніх дітей психологічні травми, бо вони приділяли увагу дітям не рівномірно.

— Ти знущаєшся, правильно? Якраз мама любила і мене, і тебе. А в батька ти був завжди святим. — Здається, очі хлопця починали наливатися кров'ю. — Тебе хоч раз вдарив батько? Він закривав тебе у підвалі? Цей чоловік підносив тобі запальничку до руки, щоб обпекти тебе?! — Із цих очей почали литися сльози. — Він мене карав, і навіть зараз карає за кожну дрібничку. Уяви, якби він дізнався, що це Лія сховала прикраси? Він би її так само побив. На його руках залишилася її кров та її каштанове волосся!

   В мене перебрало подих. Що він говорить. Та що ж за день такий, ненавиджу усіх. Просто ненавиджу! Ні цього дурногго Тимофія, ні Тео. Ні їхніх батьків. Ні своїх батьків, вони відправили мене в цей дім... Тіло знову ставало більш ватним. Важке дихання. Розмиті картини, які перемішені зі сльозами. Холодна підлога. Пустота. Я не чую більше ні криків, ні себе. Чи можливо не хочу! Чорна картинка. Чому я ледь дихаю? Чому так холодно?

   Відкривши очі, я зрозуміла, що мені ще досі холодно. Злякані очі Тео обглядали мене. Він щось говорив, але я не чула жодного його словечка. Де я бляха? Чому я нічого не чую? Мої очі знову почала наповняти темнота. Я не можу зібратися зовсім! Я мушу щось робити! Чому ніхто нічого не робить, а тільки дивляться на мене!

— Лія, ну ж прокинься, прошу! — Чий це голос? — Квіточко, внучко, будь ласка! Ти не маєш бути ще зі мною, ти мусиш ще багато чого зробити!

— Дідусю? Де ми? — Нічого не розумію. — Куди ж я маю повернутися? Мені тут так тепло та затишно.