7 розділ

Лія

   Таку слабкість у своєму тілі я вже давно відчувала. В моїй голові багато чого змінилося. Вчорашній день пройшов надто жахливо. Я втратила свідомість і тим самим все зіпсувала. Знову. Ох, хай як вам набридло, що я постійно плачу, але іншого вибору у мене поки що немає. Поки я у цій павутині подій мого життя, я це робитиму. Бо мишки у моїй голові більше ніяк і не вміють. Вони страшенно звикли до такого. До нестриманості емоцій та жахливих думок. І те, що весь світ має почути про мої страждання.

   Я відкрила очі та відразу зрозуміла, що мені надто спекотно. Коли трохи оговталася, то зрозуміла, що я не вдома. Довго намагалася зрозуміти, де я зараз і що я тут роблю. Спочатку у моїх очах були білесенькі стіни, гарне вікно, у якому виглядало сумне дерево. А потім я помітила крапельницю біля мене. Саме тоді я усвідомила, що знаходжуся у якійсь лікарні. Якщо чесно, запах був не дуже приємним, і навіть трохи бритким. Після деяких розглядань я зрозуміла, що я тут сама, в мене не було "сусідів пацієнтів". Через декілька хвилин я почула, як відкрилися двері моєї палати. Справді рада, бо тут і нудно одній, та й ще так сильно хотілося пити.

-Вітаю, ви вже прокинулися, - Сказала дивна жіночка у синьому халаті. - Зараз я покличу рідних, - Додала вона і покинула мене одну із моєю спрагою. Безсовісна людина, чесно.

   Я знала, що зараз моя палата заповниться величезною зграєю людей. Чи прогадала я? - Звісно, ні. Бо, через хвилину мої очі побачили рідних із сльозами на очах. У той момент у мене було відчуття, що я померла, а не прокинулася. Тому я не любила лікарні, бо там плачуть всі. Померла людина - плачуть. Виздоровіла - також плачуть. Таке враження, що це приміщення містить у собі тільки одні сльози.

 -Рідна ми так хвилювалися за тебе, - Сказала моя мама, виходячи першою. - Але не переживай, вже все гаразд, з тобою все добре. Ні за що не переймайся, гаразд?

 -Добре, - Сказала я таким голосом, що й сама здивувалася. - Пити.

   Не встигла я ще промовити, як склянка з водою вже була біля мене. Її приніс мені Тимофій, у його очах був неописаний жаль і відчуття провини, але він ні в чому не винен, він же не зла відьма, яка своїм поцілунком зачарувала мене. Тому я рішуче вирішила, що поговорю з ним саме на цю тему. А поки насолоджуватимусь водою.

 -Дякую, - Щиро промовила я Тимофію та лагідно посміхнулася.

 -Тобі краще, Ліє? - Вже промовив мій чоловік.

 -Так, звісно, дякую вам всім за турботу, мені справді дуже приємно, що ви всі тут.

 -Донечко наша, - розпочала тітка Соломія або мама Соломія, як мені до неї звертатися? - нам так шкода за все те, що ти прежила, ми дійсно шкодуємо. Завтра тебе  випишуть. Бо зараз буде підготовка до весілля. Хай як це важко не звучало, але це мусить статися, бо ще раз переносити весілля ми не можемо. Вибач...

 -Ні, звісно, що я все розумію, - Хрипло відповіла я.

 -Вам потрібно покинути палату, пацієнтка і так змучена, - Зайшла медсестра і тим самим врятувала мене.

   Всі швидко залишили мене на самоті. Через величезне скло я помітила, як Тео дуже серйозно розмовляє із жінкою у синьому халаті. Вона так щиро посміхалася йому, що в мене з'явилося враження, що Тео зараз стане на одне коліно та зробить пропозицію руки і серця. Яка романтика, поки дружина лежить ледь жива. Тео різко повернув голову та глянув на мене, а потім усміхнувся, тому я швидко перевела погляд, наче я їх не помічала.

   Пізніше прийшла вже красива дівчинка, яка сказала, що буде мене обстежувати, бо без цього мене не відпустять додому.

 -Вибачте, а можете покликати Тимофія? - Лагідно запитала я у медсестри.

 -Вашого чоловіка? - Не зрозуміло глянула на мене вона.

 -Ні, його меншого брата, - Старалася гордо сказати я, але у мене не вийшло. Тому вона посміхнулася і пішла у пошуках кучерявого хлопчика.

   Уже через декілька хвилин я почула стук у двері. Не важко здогадатися, хто ж це був.

 -Ліє, ти кликала мене? - Здивовано запитав Тимофій. - Вибач, я щось не так зробив, - Дуже невпевнено сказав хлопець, цікаво, бо по телефону він розмовляв аж зухвало, а тут..

 -Тимофію, звісно, ти нічого поганого не зробив, - почала я. - Просто помітила твій зляканий погляд, і хочу сказати, що ти в цьому не винен. У мене просто був дуже важкий день, тому я втратила свідомість, - старалася я якось пояснити.

 -Гаразд, я просто не зрозумів, що сталося, тому й злякався. Вибач, - м'яко сказав Тимофій та дуже зашарівся. Він був дуже милим і зовсім не схожим на свого суворого і злого брата. - Ну, то видужуй, я вже піду. Бувай.

 -Дякую, бувай.

   І знову самота. Залишилися лише я, білі стіни та, звісно, злісне дерево. Яке гойдалося на вітрові, а деколи навіть скрипіло. Я боялася, щоб воно не впало на будівлю лікарні. Здається, абсолютно нічого тут не роблю, але дуже виснажена. У цей момент я зрозуміла, що коли я повернуся додому, то заведу собі маленького улюбленця, або улюбленецьку. Можливо, собачку або пухнасту кішечку. Ця тваринка буде жити зі мною у моїй кімнаті, щоб мені одній не було так сумно. Бо з Тео просто не реально. То він в ненастрої, то у його гостя вічно у нас вдома, а я постійно самотня. Вирішено, хочу тваринку. Якщо хочу, значить, так і буде, кінець. А зараз я хочу дуже спати.

   Мені снився якийсь кошмар, зміст якого я уже не пам'ятаю. Але головне те, що я прокинулася у холодному поті. Через деякий час усе трохи вияснилося. І я почала згадувати якусь поїздку. Там були я, Теодор і Тимофій. Це була аварія... Потім я згадала розбиту голову Теодора. Він був увесь в крові. А голова не природньо лежала на шиї. Я плакала... Хотіла кричати, але не могла. Зрозуміла, що абсолютно нічого не чую. А потім мене хтось кудись сунув. У вухах страшенно дзвеніло, і я не могла зосередитися. Надто багато диму. І крики якихось дітей... Потім щось біле пробігло біля мене.

   У той момент я прокинулася, вся в сльозах та розпачі. Не могла прийти до тями. Не знаю що саме, але мене цей сон страшенно зачепив. Я почала кликати Тео, бо злякалася за нього.