4 розділ

Лія 

Я така дурна, тобто уявіть, я думала що все пройде легко та гладко. До нас прийдуть журналісти, а весілля відмінять. В такі моменти я відчуваю себе розумововідсталою. Бачили ви б моє обличчя коли я помітила поліцію біля будинку.

- Це, що поліція? А навіщо - злякано запитала я у свого "чоловіка".

- Ліє, нас пограбували. Як ти думала, що поліція не захоче до нас їхати? - сердито сказав Тео.

А щоб він знав, що ті прикраси "вкрала" я. Він би прибив мене. А знаєте коли б вбив, коли поліція помітить що вони знаходяться у машині Тео. Я відчула як мої руку стають мокрими, а горло максимально сухим. У голові відразу: "Що робити? Що робити? Що я натворила?". Можливо зізнатися Тео, а навіщо воно мені потрібно він розсердиться на мене, тай ще глузуватиме до кінця нашого життя. О, ні, я справді серйозно вплипла. Жах...

- Поліція вже перевірила твою кімнату, Ліє, потім кухню, а тоді в машину, тільки навіщо це подурному? - сказав хлопець мені. Ага, і як я скажу що вони і лежать у машині.

- Тео а якби це зробила я - спробувала я хоч якось.

- Квітко ти ж розумна, і навіщо що б зірвати весілля? - хлопець голосно заміявся - ще нічого тупішого не чув.
Після цих слів мені навіть жити не захотілося. Я уявляю вираз обличчя Тео коли поліція йому скаже пройти до відділку за те що він вкрав свої ж прекраси. А коли дізнається що це зробила я.. Він і так мене не навидить а то, як жити з ним потім у одному будинку, хай ми і не кохаємо одне одного, але мені буде справді дуже соромно дивитися йому в очі, ну як і зараз.

Один із поліцейських підійшов до пана Віктора і почав щось говорити, мої руки дуже трусилися, а серце шалено билося.

Я мушу це зробити, я сильна, бо якщо ні буде у рази гірше, я не можу підвести людину яку не навиджу. Хай би як це звучало але я не можу, я не така сильна.

- Тео це дуже..

- Ліє ти не бачиш я зайнятий! - крикнув на мене Теодор.

- Я кажу це справді дуже важливо - підвищила тон я.

- Не будь егоїстичною, я справді зайнятий, розумієш?

- Це я заховала, прикраси. Вони зараз у твоїй машині, Тео! - зі сльозами на очах я промовила до свого чоловіка. Так важко мені ще ніколи не було, я була готова впасти на землю тільки, нікого не бачити. Мені захотілося стати п'ятирічною дитиною і втекти від проблем. Але у мене немає машини часу, я не можу цього ніяк зробити.

- Що? Ти зглузду з'їхала, мала, ти розумієш, що натворила - пошепки сказав Тео, щоб ніхто не почув, а притому дуже грубо. - І що я тепер маю робити? - сказав він. - Я думав, ти вже доросла і щось розумієш, але ні, мала, ігоїстична дитина, яка навіть не здатна розумно мислити.

Після цього я більше нічого не чула, шум у моїх вухах все перебив. Моє обличчя набуло одної гримаси розчарування. І ні не в Тео, тому що він так про мене сказав, а про саму себе. І з моїх очей капали великі сльозинки. Повітря не вистачало. Все, що я хочу, це закутатися у ковдру і перенестися у інший світ.

Коли я трішки отямилася, то помітила, що Тео підійшов до свого батька і почав йому щось розповідати. Думаю, не важко догадатися, про що. Віктор почав щось казати та махати руками. А потім подився на мене. Але ніякого розлючення у його очах я не побачила, це швидше був жаль.

Я швидко піднялася сходами у свою кімнату, впала на ліжко. Я пошкодувала, що народилася на цей світ. Мені хотілося вже нічого, тільки пакати та кричати як тільки можна, у весь свій голос. Через вікно я помітила, як поліцейська машина покидала наш будинок. А батько Тео обурливо розмовляв з ним, явно на підвищених тонах. Я спокійно вляглася на ліжко і мирно заснула.

Прокинулася, від стуку в двері. Голова жахливо боліла. Глянула на себе і не знала, що мені робити.

- Я слухаю - сухо та хрипло промовила я.
- Через годину приїдуть батьки. Буде серйозна вечеря, підготуйся - сухо сказав Тео, так навіть до тварин не говорять.

- Дякую - Сказала я трохи прокашлявшись.

Я швидко пішла у душ. А тоді одягнула милу сіру кофтинку і чорну спідницю, вона була трохи довша коліна. Заплела високого хвостика, нафарбувала вії і губки. Тоді я вийшла із кімнати тихо спустилася сходами і помітила, що всі вже були за "сімейним столом", навіть Тео.

- Ходи, Ліє - ніжно та ласкаво сказала до мене тітка Соломія.
Я усміхнулася і сіла біля майбутнього чоловіка. Він трохи відсунувся від мене, а потім прочистив горло. 

- Ну що ми тут зібралися через сьогоденні події - почав тато Тео. - Ми пережили справді жахливу подію, і я розумію, як засмутилася наша донечка Лія. Ми приносимо тобі пробачення і, звісно, твоїм батькам. Вибачте, Ростиславе та Пані Марино.

Стоп... Стоп... Чому він вибачається перед нами?

- Мені дуже шкода, що Тео скоїв таке, ми б ніколи не подумали - сказала тітка Соломія.

- Це Тео заховав прикраси, думаючи, що так зірве весілля з вашою дочкою.