2 розділ

Лія

Ось так пройшов мій нагірший день у житті. Звісно ще тоді я не знала, що наші батьки одружать нас. І буду змушена жити у його "полоні". 
    Далі наші батьки все частіше почали зустрічатися, і звісно я і Тео мусили бути присутніми. Як я пізніше зрозуміла вони спочатку хотіли щоб ми закохалися одне в одного. А я не те що закохатися, мені дивитися на його було страшно. Потім вони зрозуміли що коханням між нами і близько не пахне тому одного вечора,прямо сказали:
    - Діти ми подумали, і вирішили, вам потрібно одружитися, і це без обговорень. - сказав батько Тео, і вкотре продемострував мені оту страшну посмішку.
    - Що?- сказала я так голосно, що усі люди в ресторані відразу повернулися до нас.
    - Доню, без сліз та крику. Ми з Вікторем Сергійовичем, уже все вирішили.
    - Тобто вам наша думка взагалі не цікава, я на таке погоджувався. У мене є гарна дівчина і я кохаю її, а не оцю! - таким тоном Тео говорив до нашах батьків.
    - Ну то вали до своєї, а я не оця. Я- Гордієнко Лія Ростиславівна, ти мене зрозумів? - ще гучніше почала кричати я, такою злою не пам'ятаю коли була, а ні згадала коли він кинув мене у ту калюжу.
    - У мене немає склерозу квіточка, я все прекрасно пам'ятаю, ясно?
    - А ну позакривали свої роти- крикнула тітка Соломія. Чого від неї неочікував ніхто.
    - Мамо, але ти чуєш що вони говорять, ти ж обіцяла мені!
    Що вона йому обіцяла? Можливо вона і почала розповідати, але мене це вже не цікавило. Я вибігла із того дурного ресторану, і швидко почала набирати номер, щоб зателефонувати своєму кращому другові, Адрієві. Але я не встигла як чиясь рука міцно взяла мене за лікоть, а тоді вирвала телефон та кинула його зусієї сили об землю.
     - До кого звонила? До колишнього якому колись різала горлянку, а?
    - Це не правда! Звідки ти це взяв? - у весь голос заперечувала я.
    - Справді, але я знаю іншу історію, маленька квітко, ти брешиш своєму майбутньому чоловікові?- спокійно сказав Тео.
    - Ти сказився? Який чоловік? За столом ти говорив зовсім інше. Чи в тебе магнітні бурі над головою літають?
    - За столом? Це було надто давно. А тепер ходи ми їдемо.
    - Що? Куди ти мене везеш- кричала я, кожну букво окремо.
    Але відповіді я так і не почула, бо мене заштовхнули у авто. Я їхала у сльозах. Востаннє я так плакала на похороні в дідуся. Ох... Любий якби ти був живий такого б не сталося, я б не сиділа у цій машині. Тео засунув руку у кишеню та дав мені платочок.
     - Справді, такий ще був у мого дідуся- голосно почала сміятися я.
    - Але ти тепер не плачеш- він сказав та усміхнувся. Не так як у першу зустріч. Ледь піднявши кутики губ, але щиро.
    - Якщо ти заспокоївся то скажи куди ми їдемо?
     Він знову зробив сердитий вираз обличчя.
    - Я не знаю куди ми їдемо! Розумієш я хочу звалити від своїх рідних, оточуючих. Від цих дурних правил, і жити так як мені хочеться, а не моїм батькам.- прямо виплюнув ці слова мені в обличчя хлопець.
    - У нас є маленький будинок, він за містом якщо хо..
    - Окей, ми їдемо туди- перебивши сказав Тео.
    Цілу дорога в тиші. Їхати було годину, тому часу щоб подумати було вдосталь. Я думала про все. Про своїх батьків та їхній вчинок. Про колишнього. І чи справді нас одружать з Тео. А якщо й так, то як складеться наше життя. 
    - Ми приїхали.- сказав Тео.
   Я відкрила двері будинку. Зайшовши у дім, було дуже холодно. Я показала спальну Тео, і тільки тоді зрозуміла, що ліжко у будівлі одне, ми глянули одне на одного. Це була безвихідна ситуація, бо спати на землі було по дурному.  
    - Ліє ти зможеш цієї ночі спати зі мною?
   - Я незн..
   - Я тебе не торкнуся ти не у моєму смаку, розумієш? Думаєш двадцяти семерічному хлопцеві буде цікава дев'ятнадцятирічна дівчинка?
    - Та ще така як я, звісно ні, вибач подумала про дурне. І взагалі навіщо ми сюд..
    - Ліє, я не те мав на увазі, ти гарна, але не для мене розумієш?
    -Я що дитина, і не розумію очевидного?
   - Гаразд, я тебе зрозумів. Зараз ми повечеряєм, обговоримо дещо і я піду спати у машину.
    - Але ж я все зрозуміла.
   - Без заперечень. - гучно сказав Тео.
   Він пішов готувати вечерю, добре, що подорозі ми заїхали у магазин і купили деякі продукти, ну як ми, він. А я тим часом впала на холодне ліжко ледь не плачучи. Я розуміла, що зараз він намагається ставитися до мене вічливо, але я далі продовжувала його ненавидіти усім серцем.
   Коли завершили вечерю, Тео прочистив горло і набрав повітря у легені.
    - Мала дивись, я ніколи не покохаю тебе, як і ти мене. Бо ми найзапекліші вороги одне для одного. Але одружитися ми вимушені. Тому ми з тобою укладемо договір.
    - Я згодна.
   - Навіть не запитаєш?
    - Ні, бо я не хочу бути твоєю заручнецею. - сказала я.
  - Це буде договір, про фіктивне кохання.- Сухо сказав хлопець...