2 - Ти відчувала. Ти не грала.

 Любов пітьма, а ми грішники.

Ми не практичні ляльки,

ми вже не ті.

 Неначе якісь розбиті гравці.

  - Кене, мовчання набагато краще..ніж зізнання.

Ти прагнув цього Кене, а чи промовляв Ти : Так, так...

 Коли тебе питали : Вона твоя?..

  - Що далі Барбі, я тут і ти теж.

 Ти дозволяла нам бути разом.

Розмовляти,

Сміятися, дуркувати.

 - Зараз то лише мій страх, старий-пруткий 

та незграбний, як і ти, друг мій.

 Іноді вона питала,

"Що крім вічності було ще?"

 Барбі відповіла : Сліпі почуття Кене...

 Ти не сказав,

(те що тоді мав.)

 Може ти собі брехав ?

  - Краще зараз, ніж пізніше.

 Ти всюди слідував за мною.

  - Я обіцяв, що я з тобою..

 Безпросвітні дні, розбиті вікна

 Я там був, Барбі втям,

там була і ти.

 Інший голос, згадалися знов ті листи :

 Освідчення, самотність. Так, тоді Роберт не йшов. Скільки з того, зо він сказав було правдою?

  - Схоже, хлопчик Кен щось загубив?

 Тоді ти не забував...

 Чоловік все посміхався :

  - Ви віру збирали,

 вкладали у ті дива.

 Усі печалі зникали, як 

 ті кімнатні листя,

 Старого очерету.

 Тоді ще не було нічого скінчено,

 Вона ще у той час не пішла...

 Залишалися питання :

 Можливо, Кен не знав? Чи Барбі не знала усієї правди?

 Хоча до Роберта, Барбі щось відчувала... Щось справжнє

 Тоді ти сам себе розчарував,

 але вона тепер не зла..Моя..

 Вона проста, беземоційна.. Моя.

 Ночі темніші.

судження лукаві, а люди злі та не яскраві.

 Лиш в них є те, коварство.

 Її захопив він. Роберт Оппенгеймер.

 Він сіяв хаос, а Кен питав :

 Невже, лише й залишилась, моя душа, простого Кена?

Адже...