Розділ 31

Розділ 31

Ми зі Златом попрямували від Північних воріт до королівського палацу. Я була схожа на селянку, оскільки й досі була одягнена у той одяг, який Злат купив мені у містечку. І Злат був схожий теж на звичайного парубка, його можна було прийняти і за селянина, і за дрібного ремісника, таких чимало бродить дорогами королівства і пропонує свої послуги. У торбі чоловіка знаходився наш теплий кожух, туди ж він заховав і свій жезл, щоб не привертати увагу, а я притискала до себе свою торбу, у якій лежала червона куля королівських спогадів. Що ж, у вигляді звичайної селянки впізнати принцесу Меару було майже неможливо.

— Нам треба десь влаштуватися, хоча б на день-два, щоб розвідати ситуацію в палаці й знайти спосіб передати звістку королю, — тихо промовив Злат. — До того ж, нам потрібні гроші хоча б на їжу.

Я мовчки кивнула, натягуючи на голову хустину, що стала моїм головним маскуванням. Я зав'язала її так, щоб вона майже повністю закривала мої чоло й брови, ховаючи обличчя.

Ми вирішили піти до королівського палацу, до його задніх дворів, з надією, що, можливо, там вдасться щось вигадати або, як планував Злат, спробувати знайти підробіток. Він сказав, що такий великий палац обов'язково потребує робочих рук, їх завжди не вистачає. 

— Звідки ти це знаєш? — запитала я здивовано.

— Навіть не уявляю, — промовив він, посміхнувшись. — Просто знаю, і все.

На задньому дворі королівського палацу стояли вози з продуктами, і кілька чоловіків переносили якісь мішки досередини. Біля входу стояла огрядна жінка і командувала тими носильниками. Ми зі Златом зупинилися неподалік біля групи з кількох чоловіків, які теж, напевно, стояли тут не просто так, мабуть, також шукали підробітку.

— Агов, ти, ти і ти! — раптом гукнула жінка, тицьнувши пальцем у двох кремезних молодиків і Злата. Усі троє вирізнялися серед натовпу, були міцно збиті й, очевидно, сильні. — Беріть оці бочки із солониною, — показала вона на один із возів, який стояв неподалік, — і несіть у нижні льохи! Це по коридору праворуч, там вам покажуть! Мої ледацюги вже падають з ніг! — незадоволено глянула вона на одного зі своїх працівників, який і справді під вагою мішка спіткнувся й мало не впав.

Злат миттєво зорієнтувався, зрозумівши, що це наш шанс потрапити всередину непоміченими.

— Слухаюся, вельможна пані, — відповів Злат, схиливши голову, підморгнув мені, швидко підбіг до воза і схопив діжку. Почав переносити те, що вона вказала. Він і справді був сильним, м'язи так і перекочувалися під сорочкою, і я мимоволі замилувалася чоловіком.

Коли робота була закінчена, двоє інших чоловіків, отримавши дрібні гроші, пішли геть, а Злат, коли підійшов останнім, наважився спитати у жінки. 

— Вельможна пані, — вклонився він низенько, — ми з сестрою прийшли з півночі, шукаємо притулку й роботи за їжу та дах над головою. Готові на все, руки в нас робочі, не цураємося бруду, може, ви б порадили кого-небудь, хто потребує слуг?

Жінка, котрій, певно, дуже подобалося, що її називають вельможною пані, глипнула на нього оцінювально, потім поглянула на мене, закутану в хустку.

— Ти міцний хлоп, тебе, може, і я взяла б сюди на роботу. А вона що вміє? Вона має такий вигляд, наче вітром її зараз здує. Мені тут здихлячок не треба, тут гарувати треба день і ніч.

— Меар... е-е-е... Меароза працьовита, — заступився за мене Злат. Мало не назвав мого справжнього імені, але миттєво зорієнтувався і вигадав Меарозу. — Сестра вміє готувати, прибирати, шити, прати... Все, що накажете! Просто дорога нас вимотала, ми здалеку приїхали!

Жінка ще раз зміряла мене поглядом, а потім махнула рукою.

— Мені якраз потрібна служниця, яка прибирала б нижні коридори, де мешкає частина прислуги. Добре, йдіть за мною, — покликала вона нас, і ми увійшли слідом до вузького коридору. — Але якщо будете байдикувати, то викину геть завтра ж! Подивлюся спочатку, як працюєте. Мене звати Джонка, я керую нижніми поверхами палацу. Тут знаходяться склади, опалення, льохи з продуктами, мешкає частина слуг. А якщо вирішили вкрасти щось тут, то марно сподіваєтеся, королівські речі мічені, всі злодії це знають. Маги спеціально наклали на задні двері заклинання, завдяки якому всі речі, що потрапляють на його територію через них, мають вже мітку короля...

— Ні, вельможна пані, ми не злодії, — заперечив Злат, тягнучи мене за собою за руку. — Нам справді потрібна робота.

— Жити будете в нижніх підвалах, біля гіпокаусту*, там тепло і сухо. Платою поки що будуть їжа й ночівля, про гроші поки забудьте, — кивнула пані Джонка. 

Ми перезирнулися зі Златом, і в його очах я побачила полегшення. Це було ідеальне місце, адже ніхто з придворних і знаті, звичайно ж, ніколи не спускався на нижні поверхи. І шанс зустріти когось, хто впізнав би в служниці принцесу Меару, був невеликим. Але я й не збиралася знімати хустину, не хотіла ризикувати.

Ми пройшли слідом за пані Джонкою нижче, у підвал. Коридори тут були вузькі, освітлені тьмяними факелами, подекуди стіни були вкриті пліснявою, але чим ближче ми наближалися до гіпокаусту, тим тепліше й сухіше ставало. Жінка привела нас у велику підвальну кімнату, де стояла велика піч, але нині вона не діяла, бо літо стояло надворі. Очевидно, зимою тут жарко і димно незважаючи на два душники** під стелею, а зараз було сухо й тепло. 

— Ось тут і будете спати, — кивнула вона на кілька лавок під стіною, біля яких лежали складені великими стосами нарубані дрова. — А тепер приступайте до роботи! Ти, — вказала жінка на Злата, — йди до вантажників, а ти, — вона поглянула на мене, — набери води і для початку вимий всі коридори у підвалі. До вечора впораєшся. Обід опівдні розносять кухарчуки, я накажу вам теж принести.