Розділ 30

Розділ 30

Нам вдалося швидко вийти разом із досить великим натовпом мешканців міста, які поспішали його залишити, щоб зайняти найкращі місця у спеціальних диліжансах, які вже теж виїжджали за ворота і шикувалися в ряд, чекаючи пасажирів. Біля міських воріт, де розташовувалася станція візників, панувало пожвавлення: люди метушилися, вантажили кошики та валізи, перегукувалися між собою.

Ми зі Златом підійшли до ряду кінних диліжансів в надії впроситися якось у дорогу, можливо, візники підвезли б нас у борг, а ми потім заплатили б за дорогу, бо така можливість надавалася деякими перевізниками. Але коли я побачила ціни, написані крейдою на дошці біля каси, я розчаровано зітхнула, адже навіть за місце на даху просили стільки, скільки я не заробила б і за пів року. Оце в них ціни! Але то, напевно, підняли на період, коли берги ходили королівством. У разів три підняли. Наче вже й ночі берегів закінчилися, а ціни не знижували. Напевно, вирішили так і залишити, я чула про такі хитрощі візників.

— Так, дуже дорого! А отже, звичайним шляхом ми не поїдемо, — зітхнув Злат, глянувши на ціни й відводячи мене вбік. — Доведеться їхати “Тіньовим Експресом”.

Він вказав рукою на два чорні диліжанси, які стояли осторонь під муром, покриті магічним чорним туманом. Мене аж пересмикнуло, бо я знала про цей тип перевізників, але ніколи не користувалася. Ми пішли до одного з них.

Це був екіпаж, але зовсім не такий, як інші, він здавався зробленим із одного здоровенного шматка чорного обсидіану, що поглинав світло, а його колеса не торкалися землі, висіли над землею, потопаючи в пасмах сірого туману. Замість коней у нього були впряжені дві напівпрозорі примарні потвори, що формою нагадували величезних вовків із палаючими очима.

Це був "Тіньовий Експрес", дивний транспорт, створений ще давніми магами для майже миттєвих подорожей між містами. І оплатою тут були не гроші. Увесь екіпаж живився чистою життєвою енергією, яку витягував зі своїх пасажирів. Ним користувалися дуже рідко, бо часто пасажири, ослаблена магічною дорогою, просто не доїжджали до місця призначення живими. Але все-таки користувалися, якщо доїхати треба було швидко, або не було грошей, як от у нас зі Златом.

— А ми зможемо? — запитала я, відчуваючи, як мої коліна починають тремтіти від інстинктивного страху, адже в візник, і вовки, чи хто вони там були, справді мали кошмарний вигляд. Але сфера чорного туману не дозволяла їм залишити місце, де вони знаходилися нібито на вічному припоні. Хоч це радувало.

— У нас немає вибору. Крім того, принц Жар все одно шукатиме тебе. А так ми зможемо замести сліди. Сподіваюся, що він не здогадається, що ми повертаємося до столиці. Але він точно перевірятиме всі екіпажі. Зараз є магія, яка це дозволяє зробити швидко. А от пасажирів “Тіньового Експресу” вирахувати важко, — кивнув Злат приречено. — Він домчить нас до столиці десь за дві години, набагато швидше за будь-яких коней, але оплата тут особлива. Візник забере частину нашої життєвої енергії або магії. Це виснажує і це небезпечно. Але ще раз повторюю, що в нас немає вибору, якщо ми хочемо встигнути врятувати короля Варта і замести сліди.

Ми підійшли ближче. На місці кучера сиділа фігура в чорному плащі, обличчя якої було приховане глибоким каптуром, з-під якого на мене повіяло могильним холодом.

— Я заплачу, — раптом твердо сказав Злат, роблячи крок уперед і затуляючи мене собою. — У мене достатньо фізичної сили, я відновлюся швидко, а ти й так налякана і втомлена, Меаро.

— Ні! — я схопила його за рукав, і мій голос прозвучав несподівано різко й владно, так, що він здивовано озирнувся. — Ти потрібен мені сильним, Злате. Ти сам сказав, що головний маг небезпечний, і якщо нам доведеться битися або втікати з палацу, ти маєш бути у повній бойовій готовності, а не хитатися від слабкості після поїздки. До того ж, у цьому тілі.., — я на мить затнулася, підбираючи слова, щоб не видати себе, — у мене, як у спадкоємниці роду, є магічний резерв, яким я все одно майже не вмію користуватися, тож нехай забирають його, це буде менша втрата для нашої справи.

Я, чесно кажучи, мала ще слабку надію, що “Тіньовий Експрес” якимось чином витягне з мене й саму Меару. А що? Було б чудово! Взяли б її спогади та частину сутності як оплату за поїздку. Я б не сумувала!

Злат хотів заперечити, але я рішуче оминула його, підійшла до візника і змусила себе дивитися в ту темну порожнечу під каптуром. З рукава безликої фігури висунулася кістлява рука, що тримала тьмяний сірий кристал.

— Оплата, — прошелестів тихий голос. — Магія або життя. Можна і те, й інше…

Я поклала долоню на холодний камінь і тієї ж миті відчула різкий ривок десь у районі сонячного сплетіння, неначе хтось встромив туди крижаний гак і почав повільно й невблаганно витягувати з мене життя. У голові запаморочилося, перед очима попливли різнокольорові кола, а ноги ослабли. Здавалося, що з мене витягують саму душу, висмоктують радість, спогади і тепло, залишаючи лиш порожнечу.

Незабаром кристал засяяв червоним, візник сховав його до кишені, й дверцята чорного екіпажу беззвучно прочинилися, наче паща хижака, запрошуючи всередину, де панувала абсолютна темрява.

Злат допоміг мені увійти всередину екіпажу, і там загорілися тьмяні вогники, осяваючи темні дивани й чорні вікна, за якими чомусь панувала ніч. Ми неначе опинилися в частинці реальності, яка була зовсім не з цього світу. Дверцята карети зачинилися, відрізаючи нас від дня, який панував за ними.