Розділ 29

Розділ 29

Ми йшли швидко, ховаючись у тіні будинків. Нічне повітря холодило шкіру, але це дивне тепло всередині мене не згасало, я відчувала, як від Злата йшла хвиля впевненості й хвилювання. Злат раптом скинув свою куртку і, не питаючи мене ні про що, накинув мені на плечі.

— Ти тремтиш, — тихо сказав він. — Не бійся, все буде добре. 

Я лише кивнула, загортаючись у грубу тканину. Мене трусило не від холоду, а від усвідомлення того, що ми щойно зробили, це по-перше, в по-друге, мені тепер точно не хотілося повертатися до королівського палацу. Адже я стала, по суті, вільною від усіх зобов'язань, вільною від свого страшного нареченого, нав'язаного королем. І от зараз я знову збиралася повернутися в ту клітку, з якої втікала.

— Нам треба знайти, де перечекати до світанку, — промовив Злат, оглядаючи вулицю поглядом. — Адже грошей у нас немає, щоб заплатити за нічліг у готелі.

— Так і є, — кивнула я. — Останні двадцять золотих я заплатила тому п'яничці-магу. Але ні на мить не шкодую! Слава святій Саббі, тепер хоч принц Жар нас не відчуватиме.

— Так, — роззирнувся  Злат. — Ми, здається, на околиці, але в межах міста, за мурами. Треба все-таки виспатися, набратися сил, щоб іти завтра далі. До столиці ще пів дня шляху. А тут, в місті, мури захищають від бергів, тому зможемо спати спокійно. Добре, що ця третя ніч вже минає, в вони більше не бродитимуть королівством. Та й Жар наче вже тебе не повинен відчувати... 

Ми все-таки знайшли прихисток на околиці, якусь стару й похилену будівлю, давно закинуту, схожу чи то на хлів, чи то на клуню. Тут, схоже, ночували інколи безхатьки, бо смерділо дуже. Коли ми зайшли всередину, і в ніс ударив запах прілого сіна, пилу, нечистот та мишачого посліду, моє тіло раптом напружилолося, а ноги самі собою зупинилися. Я хотіла зробити крок уперед, до купи соломи, яку побачила в кутку, але ноги не слухалися. Моя рука, всупереч моїй волі, піднялася до носа, затуляючи його рукавом, а губи скривилися в гримасі огиди. Я з жахом зрозуміла, що це знову почалося! Меара вкотре захопила моє тіло. І хоч я все бачила й чула, але була наче замкнена всередині власної голови.

— Фу, яка гидота! — зірвалася з моїх вуст пихата й неприємна репліка. — Я не збираюся ночувати в цьому хліві! Тут смердить гноєм!

Злат завмер і повільно обернувся, здивовано дивлячись на мене.

— Меаро, це краще, ніж ночувати на вулиці. Ти ж сама це розумієш. І ми ж домовилися наче про все. Навпаки, нам пощастило, що ми знайшли цей будинок. 

Я ж стояла, кривилася від огиди, а сама боролася з Меарою всередині себе, намагаючись перехопити контроль над тілом і язиком. "Заткнися! Замовкни зараз же!" — так кричала я подумки, силою волі намагаючись змусити руку опуститися. І раптом моє тіло здригнулося, наче від удару, і контроль над ним різко повернувся до мене. Мене аж хитнуло від цього переходу.

— Ой, Злате, вибач, — пробурмотіла я, хапаючись за голову. — Це просто хвилювання й нерви. Я ніколи не втікала і не була в таких умовах, коли за мною полюють. Мені здалося, що тут пацюки, — вигадала я на ходу. — Звичайно, ти маєш рацію! Дах над головою краще, ніж ночувати на вулиці. 

Злат підозріло подивився на мене, але нічого не сказав. Ми влаштувалися на сіні. Злат сів, притулившись спиною до якоїсь балки, а я обхопила коліна руками...

— Злате, — почала я благально говорити про те, що мене мучило. — Давай не підемо до столиці. Будь ласка. Ми ж уже вільні. А спогади у магічній кулі, — кивнула я на свою торбу в ногах, — можна просто передати посильним для короля чи ще якось. Принц Жар, коли зрозуміє, що не відчуває моєї заручинової мітки, шукатиме нас по дорозі до столиці, адже це логічно. Або й взагалі повернеться назад до короля, щось набреше, і тоді вони спорядять вже пошуки принцеси Меари, тобто мене, на королівському рівні. А так він і не подумає, що ми втекли не до столиці, а навпаки, вирушили невідомо куди. Але йти прямо до мого батька, щоб він мене повернув до ненависного нареченого, я не хочу...

— Ми не маємо вибору, — твердо відповів Злат. — Головний маг планує вбити короля за три дні. Твій батько в небезпеці, Меаро.

— Та й нехай! — вирвалося в мене.

Злат подивився на мене з докором.

— Сподіваюся, ти не серйозно це кажеш. Ти просто налякана. Адже король Варт твій батько. Та й ми зробимо все таємно, замаскуємося. Якщо ти не хочеш проявляти себе там як принцеса, то й не треба, — здавалося, Злат навіть радіє цьому.

Я прикусила язика й замовкла. Я ж не могла сказати Златові: "Король мені не батько, він просто замінив мною свою померлу дочку, щоб віддати принцові Жару як запоруку твердого військового союзу".

— Злате, ти не розумієш. А якщо ми повернемося, і мене випадково хтось впізнає, то мене знову віддадуть Жару. Або той маг, сайр Трен, уб’є нас разом із королем? Чому тобі так важливо врятувати його? Ти ж його навіть не знаєш!

Він замислився, дивлячись на мене.

— Я не знаю, — чесно відповів він. — Просто я відчуваю, що це правильно, не можна допускати зрад і вбивств. Адже це підло — вбивати в спину. Вони можуть зробити твого батька просто маріонеткою, але, швидше всього, знищать, а головний маг посяде його місце, замаскувавшись. Я не можу просто втекти і знати, що міг цьому запобігти.

Я зітхнула, сховавши обличчя в долонях. Свята Саббо, ти свідок, благородство цього чоловіка може стати нашою смертю.