Розділ 26

Розділ 26

Я прокинулася різко, наче мене висмикнули з глибини, аж повітря хапнула, розбурхана розмовою з богинею. Серце гупало в грудях, а в голові ще лунали останні слова святої Сабби: "Прокидайся, вам потрібно втікати!".

Мені не знадобилося й хвилини на роздуми. Я схопилася з ліжка, вистрибнула з-під легкої ковдри, швидко, просто блискавично одягнулася, начепила на плечі торбу й помчала до сусідньої келії.

— Злате! — просичала я, забігаючи до нього і радіючи, що кімната була незамкнена.

Він сів на ліжку, розпатланий і напівсонний, оголений до пояса. Мої очі мимохідь пробіглися по рельєфних грудях та привабливих м'язах, і я осмикнула себе: втікати треба, а я милуюся цим чоловіком, як дурепа!

— Що сталося? — запитав він.

— Вони тут! — зашепотіла я, хапаючи його сорочку й камзол зі стільця і кидаючи на ліжко. — Я точно знаю! Щойно уві сні я бачила богиню Саббу і вона мене попередила. У собор зайшли наші переслідувачі. Шукають нас! Ймовірно, це люди принца Жара.

Злат мовчки схопив одяг з ліжка, і його обличчя на очах змінилося: з невиспаного і навіть якогось по-дитячому беззахисного стало серйозним і зосередженим. Він теж одягнувся дуже швидко. Ні слів, ні зайвих питань. Це мені сподобалося.

Він схопив свій жезл, імпровізовану хустину-торбину і ми, наче дві тіні, рвонули коридором, намагаючись не шуміти. Побігли не в ту сторон, де знаходився вхід до храму, а в протилежну.

Щойно ми завернули за ріг коридору, як позаду, біля наших келій, почулися кроки. Двоє охоронців у чорних плащах супроводжували принца Жара, котрий ішов попереду них й огризався зі злістю на репліки вже знайомого нам жерця. Жрець же, блідий, з розгубленим обличчям, зі складеними перед собою долонями, благальним голосом намагався хоч якось зупинити це нічне вторгнення.

— Ваша Ясновельможносте, прошу… тут заборонено заходити без дозволу… це священні келії...  у нас свої правила… хоча б зачекайте, коли зійде сонце… Заборонено знаходитися на території храму людям, які не сповідують релігії Кругових Плям!

Але його ніхто не слухав. Принц Жар був сповнений люті.

— Вона тут! Я відчуваю, — промовив він хрипко. — Я зруйную ваш храм до фундаменту, якщо дізнаюся, що ви прихистили її! Змусили мене пхатися аж сюди! Але моя мітка мене не обманює! Шкода, що я відчуваю її короткими хвилями. Якби ця магія діяла постійно, то вже давно вона була б у моїх руках! — він вдарив ногою двері до моєї келії, І вони з гучним стуком розчинилися гупнувшись об стіну.

Усі зайшли до середини.

— Нам слід втікати зараз! Поки вони оглядають твою келію! — шепнув мені на вухо Злат, схопив за руку і потягнув геть. Трохи покружлявши коридорами, ми все-таки знайшли вихід із храму і незабаром були на вулиці...

Спочатку йшли швидко, навіть бігли. Вихід із собору, через який ми змогли вибратися, був на центральним, а очевидно, чорним ходом. Вивів він у нас у якісь глухі вулички. Навколо стояла глуха ніч, лише подекуди світилися вітрини та вивіски різноманітних нічних магазинів та невеликих ресторанів, у яких майже до ранку можна було розважатися. Першим мовчанку, яка супроводжувалася лише звуком наших кроків, перервав Злат.

— Нам треба знайти мага, — задумливо промовив він, коли ми увіткнулися в уже третій тупик, вийшла з нього і завернули в якусь бічну вуличку ліворуч, у якій не висіло жодного ліхтаря. — Вправного, досвідченого, який зміг би перевірити нас щодо магічної мітки. Принц Жар говорив лише про тебе...

— Думаєш, лише на мені мітка? Раптом і на тобі теж? Просто на мене він злиться більше, тому і згадував. Він зараз чоловік, який не вдовольнив своє чоловіче его, і тому перетворився на ображеного месника та переслідувача, схожого на страшного монстра, — спробувала я пожартувати, але голос прозвучав надто переляканим, щоби викликати усмішку.

— Може, ти і маєш рацію... На мене він теж злиться, адже я добре вдарив його по голові! Так. Хтось має перевірити нас. Обох. Щось є на нас, Меаро, — він пильно глянув мені в очі, — інакше звідки Жар щоразу знаходить нас? 

Я кивнула, погоджуючись. Проте зараз посеред ночі, у чужому місті, з переслідувачами на хвості пошуки мага здавалися справою безнадійною Хоча...

— Поглянь туди, — я зупинилась, вхопила Злата за рукав.

На протилежному боці вузької темної вулички, якою ми зараз якраз рухалися, мерехтіло світло. Невеличка крамничка, більше схожа на підвальну майстерню, мала вивіску з перекошеними і покритими брудом літерами: "Магічні артефакти. Привороти. Відвороти. Клейма. Цілодобово".

— Давай зайдемо. Все одно до ранку ми нічого кращого не знайдемо, — запропонувала я.

— Ти серйозно? — Злат скептично зиркнув на облуплену вивіску. — Це ж, мабуть, шарлатан. Ми зараз у бідному районі. Тут не може мешкати висококваліфікований маг!

— Усе може бути, — заперечила я,  — але гірше точно не стане. Хоч спробуємо.

Злат зітхнув і, нічого не відповідаючи, попрямував через дорогу до крамнички, штовхнув двері, і ми увійшли...