Розділ 25

Розділ 25

Місто Карпунь зустріло нас вечірнім гамором на вулицях, важкими тінями біля будинків, повз які ми проходили зі Златом, зацікавлено роззираючись навколо. Ноги в мене добряче боліли, бо йшли ми майже цілий день, торба врізалася в плече, а в голові крутилися думки про те, що треба знайти нічліг, щоб перебути десь ще цю страшну ніч, коли на околицях міста бродять берги. Пригнічувала мене ще і та червона куля зі спогадами, що тепер лежала загорнута в шмат тканини на самому дні моєї ганчірняної сумки.

— Тепер куди? — тихо спитав Злат, коли ми опинилися на центральній площі. — Нам дуже пощастило, що всю дорогу ми пройшли спокійно і кортеж принца Жара не переслідував нас. Мені це здається дивним. Весь час я озирався і боявся, що вони з’являться у нас за спинами на дорозі.

— Мене це теж дивує, — погодилась я. — Але дуже добре, що ми дісталися міста. Можливо, тут простежити за нами буде не так легко. Все-таки я схиляюся до версії, що магічний маячок знаходиться на твоєму жезлі, — вказала я на чарівну річ, що висіла у Злата при поясі.

Всю дорогу ми намагалися вирахувати, де може знаходитися той знак, який розкриває принцу Жару наше місцезнаходження. Але так і не дійшли до спільного рішення. Злат зауважував, що жезл уже належав Жару, і йому зовсім не обов’язково було встановлювати на нього якийсь маячок. І Злат був упевнений, що це саме я розкриваю принцові місце, де ми перебуваємо. Адже ми були поєднані заручиновими клятвами, які певною мірою підтверджувалися магічно під час ритуалу заручин. Тому я тепер як його наречена "сяю" для принца, наче зірочка або вогник, на який він іде…

— Все одно я нікуди не подіну цей жезл, — вперто похитав головою Злат. — Я відчуваю його все краще та краще, і в моїй голові неначе щось прояснюється щодо магічних заклинань, які я можу здійснювати за допомогою цього предмету, — він помахав переді мною жезлом.

Я знизала плечима.

— Ну що ж, хай буде як буде…

Озирнулася навколо і вказала на три високі шпилі, які було видно із кожної точки міста. Саме такі три високі вежі бачила я на малюнках у книгах ще в дитинстві.

— Туди підемо, — кивнула я. — До Собору Кругових Плям…

Собор виявився ще більшим і вражаючим, ніж я собі уявляла з намальованих в уяві картинок. Високі круглі вежі, розмальовані різноманітними магічними символами, обов’язково спарені, відповідно до традицій Спріверри, розташовані по двоє, одне біля одного. Круглі й овальні вікна, створені з великої кількості маленьких віконець, були схожі мені на очі якихось екзотичних комах, розкиданих по кам’яних стінах. Велика кількість тонких колон при вході до центральної башти, сформовані з білого мармуру, здавалися спицями, які хтось понатикував у ряд, створивши особливий захисний бар’єр для собору, тому що всі колони були просякнуті великою кількістю магії. Сюди точно жоден берг прорватися не зміг би, навіть якби зруйнував усе місто. Самі боги захищали свої храми особливою магією. І хоча давно вже не було випадків, коли боги спускалися на землю, щоби підтримати кого-небудь або покарати лиходія, все одно існували реальні згадки про випадки, що таке колись було.

— Гарно тут, — захоплено прошепотів Злат, розглядаючи величний собор.

Я мовчала. Мене охопило таке відчуття, ніби повернулася додому, хоча ніколи таких місць не відвідувала. І відчувала себе я дуже дивно.

Всередині було прохолодно й тихо, а також безлюдно. Тільки в центрі собору стояв чоловік у сріблясто-білій ризі з символом спіралі на грудях. Він щось розкладав біля жертовника, звичайні речі: гілку полину, магічний кристал, лампу з маслом...

— Доброго вечора. Пробачте.., — озвалась я невпевнено. — Ми шукаємо прихистку на ніч… Я чула, що при вашому соборі є спеціальні келії для подорожніх.

Жрець підвів голову. Його очі, жовто-зелені, мигдалеподібні, глянули прямо в мої.

— Ви шаполійка? — запитав він, пильно роздивляючись мене.

— Ні, звичайно ж, ні, — заперечила я, покрививши душею, адже була зараз не собою, а принцесою Меарою. — Я не з Земель Спріверри. Я народилася і виросла тут, у Дармевві, — а це наче було правдою.

Я чомусь дуже розхвилювалась, і всі слова порозгублювалися з голови. Замовкла й не знала, що говорити далі.

— Ми з моєю нареченою поспішаємо до столиці, адже там можна отримати дозвіл на одруження тим, хто пішов проти волі батьків, — раптом виступив наперед Злат. — Ми закохані. Але, оскільки бачимо, що не встигаємо дійти до столиці, а попереду ніч бергів, то вирішили попросити у вас прихистку… Чи дозволите тут залишитися? — Злат збентежено опустив очі. — Ви… ви можете нам дати нічліг? Хоч якусь кімнату? Ми ніде не можемо зупинитися… І якщо треба в цьому місці дотримуватися пристойності, то ми згодні ночувати в різних кімнатах...

— Я знаю, хто ви, — відповів раптом йому жрець. — Менше запитань — більше дії, — промовив чоловік загадково. — Звичайно, у нас є келії для вас у цю ніч...

Він провів нас вузьким коридором углиб собору і виділив мені та Златові невеличкі кімнатки з круглими спареними вікнами. Ці келії знаходилися одна біля одної. Я зраділа, що Злат буде поруч, хоч і через стіну.

Заснула я швидко, бо втома давалася взнаки. І в якийсь момент я побачила… Її. Вона була вся зі світла, а над головою сяяла різнобарвна веселка, що сліпила очі.

— Грайко, — промовила богиня. — Ти пам’ятаєш мене?