Розділ 24

Розділ 24

Обговоривши це, ми поспішили до закинутого маєтку й незабаром стояли обоє перед входом до тієї кімнати, в якій заколотники щось заховали. Я знову не бачила жодних магічних перешкод, хоча за крок до входу жезл Злата почав сяяти яскравим синім вогнем.

— Стій! Зупинися! — промовила раптом я. Якось інтуїтивно зрозуміла, що та пастка, яка накладена на двері, точно його уб'є. Але не мене. Я в останню мить відштовхнула Злата й промовила. — Не йди туди. Я відчуваю, що заклинання на дверях знищить тебе. Але от я не бачу жодних магічних перешкод. Таке враження, що магія для мене не існує…

Я протягнула руку, злегка торкнулася одвірка. Звичайне дерево. Жодних магічних впливів.

— Твоя рука занурилася у магічне плетення. Я бачу це, — промовив стурбовано Злат.

— Зовсім нічого не відчуваю, — відповіла я.

І, набравшись духу, переступила поріг кімнати. Нічого не відбулося, хоча Злат у передпокої охнув і почав розповідати:

— Тепер ти вся світишся синім. Я магічним зором бачу: навколо тебе величезна аура. Але магічна пастка нічого тобі не зробила. Дивно. Ніколи такого не бачив.

— Тоді стій там, за порогом, а я роздивлюся тут. Ми вже вияснили, що магія нічого не заподіє мені.

Я роззирнулася навколо і побачила велику скриню. Уже сміливо підійшла до неї й відкинула віко. Скриня була повністю порожня, лише на самому дні лежала невелика куля червоного кольору. Вона якраз поміщалася мені в долоню. Я взяла її, почала вивчати, і якась далека-далека думка промайнула на задвірках свідомості. Напевно, Меара знала, що це таке.

— Що там? — тупцяв із того боку дверей Злат.

— Це Скарбниця, — вихопилося у мене, адже я згадала, як заколотники називали її так.

А потім спогади Меари заполонили мене, я геть усе знала про цю кулю. Вийшла до Злата і почала розповідати:

 — По-моєму, я знаю, що це таке… Це всі спогади, які зберігають королівські особи протягом довгого часу. У цих спогадах зберігається їхня магічна сутність. Вони можуть підтвердити деякі важливі речі, що стосуються монархічних осіб. Неймовірна важлива річ для королівства. Якщо зникне ця магічна куля.., — я зважила її в долоні, — тоді не можна буде довести, що король є королем. Адже коли на нього вплинуть, він забуде все, то просто сприйматиме себе як звичайну людину. І тоді будь-хто може назватися королем. Це, напевно, й планує королівський маг…

— Але чому вони її не знищили? — спитав Злат, розглядаючи кулю в моїх долонях.

— Її майже неможливо знищити, — пам'ять принцеси послужливо підкинула мені пояснення, котре я, коли б Меара не сиділа в мені, цього б і не знала. — Лише кілька дуже сильних магів можуть це спробувати зробити, але й не факт, що їм це вдасться. Тут зберігаються спогади усіх поколінь королівської династії. І мої також зберігалися…

— А зараз? — спитав раптом Злат. — Що, вже не зберігаються?

— А-а-а… е-е-е.., — я не знала, що відповісти. От, ляпнула, а тепер мушу пояснювати. Не можу ж розказати цьому, що всі спогади принцеси Меари зараз у моїй голові, бо їх притягнули звідти під час ритуалу перенесення її спогадів мені в голову?

— Напевно, зберігаються, — знайшлася я з відповіддю. — Це я просто так сказала в минулому часі. Зберігалися, зберігаються... Яка різниця? Головне, що цю кулю ми заберемо з собою. Обов’язково треба її віднести Його Величності як доказ того, що королівський маг готує заколот проти нього. А от саму скриню залишимо тут. На цю кулю накласти маячок неможливо. А от на скрині, напевно, є якісь пастки. Та й не потягнемо ми її з собою, вона важка...

Так ми й вирішили.

Зібравши речі (я покидала дріб’язок та кілька пиріжків, які захопила в таверні, собі в торбу, а Злат був взагалі тільки зі своїм магічним жезлом та імпровізованою торбою, яку скрутив із хустини, яку я вирішила все-таки зняти, бо надворі була спека), ми залишили закинутий маєток. Скрадаючись дворами та городами, пройшли до воріт і незабаром уже чимчикували вузькою дорогою до найближчого міста, до якого якраз встигали дійти до вечора. Адже попереду була третя ніч з бергами. Слід було все ж таки заховатися в цей час за стінами міста.

Це місто, наскільки я пам’ятала зі школи, було другим за величиною після столиці й носило смішну назву Карпунь. Звідти родом була наша вихователька у сиротинці Синіх Медуз — сайра Тріс, яку ми всі називали Тріскою. Вона часто згадувала своє рідне місто. І нам, малим ще тоді дівчаткам, розповідала, що там у неї лишився наречений, із котрим вони одружаться, як тільки зароблять достатньо грошей на весілля та подальше життя. Чи вдалося здійснити цю мрію сайрі Тріс, я так і не дізналася, бо незабаром ми переїхали до сайри Коа, але я добре запам’ятала розповідь виховательки про те, що у місті Карпунь знаходиться найбільший у королівстві Дармевва Собор Кругових Плям. Я, коли ще маленька була, але вже усвідомила, що не така, як усі, що належу до шаполійців із Земель Спріверри, дуже хотіла туди потрапити. От тягнуло мене до таких місць. Хотілося більше дізнатися про народ, до якого я належала.

"А от зараз і нагода випала," — думала я похмуро, ідучи поруч зі Златом…