Розділ 23

Розділ 23

— Я впізнала цього чоловіка, — прошепотіла я, низько схиливши голову. — Це сайр Трен, королівський маг. Уночі чомусь не могла розпізнати його голос, але зараз бачу, що він начепив собі вуса та одягнувся в просте вбрання купця. Гм. Не хоче, щоб його упізнали. Він — одна з найважливіших осіб при дворі і радник короля. А от слуга мені незнайомий. Напевно, теж мешкає при дворі, адже вони так довірливо один із одним розмовляли. Можливо, його учень, адже ти бачив, як він вправно накладав чари на двері… Ох, не подобається мені це все, — пробурмотіла я, опустивши голову ще нижче, бо цей чоловік міг мене впізнати.

— Цікаво, цікаво, — пробурмотів Злат і відпив зі склянки сік, який нам нещодавно приніс кельнер. — Але можеш не ховатися. Я думаю, що в простій селянці у цій страшній хустині тебе вони точно не впізнають. Гм. Якщо це так, то що ж нам робити? — спитав чоловік і одразу ж сам собі відповів. — Напевно, нам слід повернутися до королівського палацу і спробувати попередити Його Величність…

— Ні! — майже вигукнула я, а потім стишила голос і пробурмотіла так, щоб чув тільки Злат. — Я не повернуся. Мене там всі знають. Крім того, знову змусять їхати із тим збоченцем Жаром. Він же шукає, напевно, мене. Ти як хочеш, а я — пас. Ти йдеш своєю дорогою, а я своєю. І взагалі, дуже дякую, що врятував мене і від Жара, і від розбійників, і, можливо, коли-небудь я віддячу тобі... Е-е-е... Коли втечу, десь влаштуюся, знайду роботу, зроблю трохи грошей, тоді знайду тебе і виплачу певну компенсацію на знак подяки. Але зараз — ні! Ні, ні, ні!

Злат знизав плечима.

— Це твоя справа. Але я, як громадянин цієї країни, не можу допустити, щоб Його Величність було вбито або ще щось із ним зробили. І Меаро, це ж твій батько! Як ти можеш так говорити? Невже ти не хочеш врятувати свою рідну людину?— примружився Злат, пропікаючи мене поглядом.

— Ну так... Ну так... Батько... Батько.., — промимрила я, відвела очі й втупилась у тарілку. — Але... Але я вже тобі казала: що це за батько, котрий віддає тебе за нелюба? Я... Я вирішила, що порву всі зв'язки із королівським палацом і з родиною…

Вигадувала я на ходу. А що ще було говорити? Розповісти всю свою історію? Розказати, що я зовсім ніяка не принцеса Меара?

Ми снідали і непомітно стежили за сайром Треном. Незабаром купець і його слуга підвелись і пішли до великого, знайомого нам фургону. Ми зі Златом перезирнулися і теж підвелися. Злат заплатив за їжу, і ми попрямували на вулицю.

Сонце сьогодні сяяло яскраво і по-літньому спекотно, ніщо не нагадувало, що вночі йшов неприємний дощ, хіба що калюжі. Купець заліз у фургон, слуга сів на передок, і вони повільно поїхали дорогою на вихід із селища, до воріт.

— Ну що ж, і ми теж вирушимо сьогодні. Принаймні, я точно попрямую до столиці. Ходімо перевіримо, що там, за тими дверима, заховали ці змовники, — запропонував Злат, і ми рушили до маєтку.

Ступили буквально кілька кроків, аж раптом біля тих воріт, у які виїжджав фургон купця і які охоронець чомусь так і не зачинив, в'їхала інша карета. Я мимохідь глянула на неї і зупинилася, тому що ця карета була мені знайома. Саме в ній принц Жар, мій ненависний наречений, грубо чіплявся до мене. За основною каретою сунули дві інші.

Злат теж помітив принців караван, завмер поруч, а потім смикнув мене за руку і потягнув до стіни найближчого будинку. Ми сховались за рогом і спостерігали. Охоронець поговорив із кучером першої карети і вказав у напрямку постоялого двору, з якого ми зі Златом щойно вийшли. А отже, принц Жар зі своїм ескортом збирався там зупинитися.

— Дуже дивно, — пробурмотів поруч Злат. — Чому принц Жар приїхав сюди? Вони повинні були доїхати до наступного постоялого двору на основній дорозі і там зупинитися. За логікою, якщо нас шукають, тебе або мене, а можливо, і нас разом, то саме звідти принц Жар і мав відсилати гінців на наші пошуки. Але що я зараз бачу? Жар зі всіма своїми каретами та супровідниками приїхав саме сюди! Тобто туди, де знаходимося ми! Це дуже підозріло, — він замислився. — Складається таке враження, що він їхав цілеспрямовано і знає, де ми є.

— Значить, треба швидше втікати, — проговорила я скоромовкою. — Біжимо за нашими речами — і геть звідси, із цього селища!

— Думаю, що це не дасть результатів, — заперечив Злат. — Оскільки вони приїхали саме сюди, я припускаю, що вони знають наше місцезнаходження. Ми втечемо в якесь інше селище — і вони поїдуть за нами. Я так думаю. Якщо логічно поміркувати, то це значить, що на одному із нас, а можливо, й на обох, знаходиться магічна мітка, що вказує місце нашого перебування.

— От халепа, — майже прогарчала я з досадою. — Що ж робити? Як знайти ту мітку? Ти можеш її розгледіти? Адже ти маг…

— На жаль, ні, — мотнув головою Злат. — Ти ж бачиш — я все забув. Але в тому, що втікати із цього селища потрібно, ти маєш рацію. Зараз зберемо речі, подивимося, що там, у тій кімнаті, заховали змовники, і попрямуємо назад у столицю. Це найкращий варіант у нашій ситуації, Меаро, — переконливо поглянув на мене чоловік, не давши мені навіть озвучити заперечення. — Там буде і ближче до королівського палацу, щоб я міг проникнути туди і спробувати особисто попередити короля про небезпеку. І ми з тобою зможемо заховатися серед великої кількості людей! Просто не будемо знаходитися дуже довго на одному місці. Знайдемо якогось сильного мага і попросимо його виявити магічно мітку — на тобі чи на мені. Знімемо її — і тоді вже спокійно зможемо уникнути переслідувань Жара. Тоді й підемо, як ти запропонувала: кожен своїм шляхом...