Розділ 22

Розділ 22

— Тут стоїть складний захист, я бачу, — він стояв біля дверей в ту кімнату, в яку незнайомці сховали щось. — Цікаво, чи зможу я його зняти...

Чоловік вступив ще крок до дверей.

— Стій, зупинися! Злате, не треба! А раптом тебе уб’є ця магічна штука, яка стоїть на дверях?! — підбігла я до Злата.

Сама почала вдивлятися в одвірок і самі двері, які дивом збереглися тут і були зачинені. Інколи я бачу магію, але рідко. Тут же не бачила зовсім. Я поглянула на Злата і жахнулася: його очі м’яко світилися блакитним сяйвом.

— Ой, у тебе очі світяться! — вихопилося в мене, я вказала пальцем на обличчя чоловіка. — Блакитним сяйвом. Наче у якогось демона...

— Що, правда? — здивувався він. — Це, мабуть, магія. Адже той, хто володіє магічним потенціалом, активованим до дії ось зараз, або коли використовує якесь заклинання, то тоді в нього можуть очі світитися...

Він підняв жезл і зиркнув зацікавлено й на нього: верхівка жезла теж випромінювала таку ж блакить, як і його очі.

— Давай зробимо так: я спробую увійти в ці двері, використовуючи свій магічний жезл. Але перед цим ми зберемо всі речі і замаскуємо свої сліди, щоб ніхто не здогадався, що ми тут ночували, — запропонував Злат, напевно теж побоюючись чужої магії на дверях. Все-таки він не пам'ятав себе як мага.

— Ага! Якраз! Щоб ніхто не здогадався! — аж підстрибнула я. — А сіно на ліжку?! А наші сліди, натоптані на тій пилюці, яка лежала тут вже давно, напевно, накопичувалася роками?! Якщо сюди зайде будь-хто, то одразу побачить, що тут хтось був, і вирахує нас. Та й куди йти, Злате? На вулиці дощ, і я ще спати хочу — ніч не закінчилася! А той псевдокупець та його слуга, котрі залишили тут якісь свої (чи вкрадені) речі, то вони уже не повернуться сюди! Ти ж сам чув їхню розмову! Давай відпочинемо, а потім, зранку...

— Що ж, напевно, ти маєш рацію, — кивнув раптом Злат, погоджуючись. Я дуже зраділа, що він знову звертається до мене на "ти", адже оте "ви", в якому він підкреслював, що я принцеса, що ми нерівні, мені не подобалося. — Мабуть, буде краще, коли ми з тобою відпочинемо добре, а потім сходимо у місцевий постоялий двір і спробуємо вирахувати того купця. Простежимо за ним. Адже він сьогодні збирався виїхати геть із селища. І от, коли він поїде, тоді й повернемося сюди і перевіримо ці двері...

Злат відступив від дверей, а я полегшено зітхнула. Дуже добре, що він дослухався до моїх слів, бо справді боялася за чоловіка. Ми повернулися до ліжка, і я уже сміливо залізла під кожух, намагаючись заспокоїтися і трохи ще поспати. Змерзла страшенно. Злат ліг поруч і обійняв мене, але... тепер сон не йшов у мою голову. По-перше, я думала про слова Злата, коли він сказав, що я дивна принцеса. Ще, не дай свята Сабо, здогадається, що я зовсім не принцеса! Слід бути обережною! А по-друге, я гостро відчувала його руку на своєму животі: тепер це хвилювало мене ще більше. Гарячою жариною ця рука відчувалася. Дуже гарячою...

— Не спиш? — раптом запитав Злат.

— Намагаюся заснути, — чесно зізналась я. —  Думаю про тих людей...

— А я зараз думаю про те, чи була у мене дівчина чи дружина, — раптом заговорив він. — Коли я обіймаю тебе і відчуваю твоє тепло, то мені згадується, що десь і колись я теж обіймав якусь жінку. Але от хто вона?

Я промовчала, лише тихо й навіть трохи ображено засопіла. Ти бач! Обіймає мене, а думає про іншу жінку! Хоча, з іншого боку, чого це я обурююся? Злат — зовсім чужа мені людина! А я.. весь час про нього думаю... "Спи, Грайко, спи!" — сердито наказала я собі. Меару в собі я не відчувала — і це було дуже добре. Я змусила себе заплющити очі, не зважати на присутність чоловіка, який дивно мене хвилював, — і задрімала...

Прокинулися ми разом із Златом в один момент, коли на підвіконні у кімнаті раптом затеренькала пташка, заспівала — голосно-преголосно, неначе спеціально прилетіла, щоб розбудити нас. Надворі сяяло яскраве сонце, співали птахи, шуміли дерева: вже був пізній ранок.

А отже, проспали ми добряче.

— Ох, невже ми проспали! — схопився Злат на ноги. — А раптом той купець уже поїхав?!

Почали швиденько збиратися, скрутили свої речі у клунки, сховали все під ліжко, адже збиралася сюди повернутися. Я свою торбу із собою все одно забрала, а хустину зав’язала на голову так, щоб не дуже бути схожою на саму себе, тобто, на принцесу. Але мене вже у цій простій селянці, якої я зараз мала вигляд, ніхто б і не впізнав. Принцесу — точно не впізнали б.

І ми пішли до постоялового двору, який знаходився у центрі села. А село жило своїм життям. Очевидно, що тут звикли до чужинців і незнайомців, бо ніхто на нас і уваги не звертав. Постоялий двір був невисокою двоповерховою будівлею, добротною, видно було, що хазяїн дбає про своїх постояльців: навіть спеціальні будиночки для коней та возів з каретами знаходилися поруч. 

— Ось цей фургон, який я бачив сьогодні вночі, — проговорив схвильовано Злат, вказуючи на двох вороних коней і невеликий фургон. Коні стояли недалеко від постоялового двору, припнуті до спеціальної конов'язі*, очевидно, вже готові до виїзду. 

Ми увійшли до обіднього залу, за шинквасом замовили пізній сніданок, але в мене ще при вході тенькнуло серце — я побачила того чоловіка, котрий сьогодні ходив у передпокої закинутого маєтку. Так. Це був він. Ми сіли за свій столик, чекаючи замовленні, і тоді Злат, побачив мої перелякані очі. Стурбовано запитав: