Розділ 20

Розділ 20

Незабаром ми закінчили приготування до сну. Поїли нехитру селянську їжу, яку купив сьогодні Злат у тутешніх господинь: хліб, сир, молоко, мед... Надворі остаточно стемніло. Почав накрапати дрібний дощ, було справді холодно. Магічна свічечка, яку я знайшла у своїй торбі (добре, що не забула взяти, коли готувалася до втечі!), ледь-ледь освітлювала кімнату.

Злат у верхньому одязі рішуче перший влігся на ліжко, укрився кожухом і насмішкувато поглянув на мене. Його очі блимнули синім у вогні свічі.

– Ну, чому ж ти стоїш? Лягай поруч. Нам буде тепліше разом, адже у підвалі те ж саме ти говорила, коли ми вкривалися і спали разом під одним кожухом. І зранку була набагато сміливіша, – він торкнувся магічної свічки на бильці ліжка в узголів'ї – і вона погасла. 

– Просто я тоді ще не прокинулася. То було випадково! – буркнула я, радіючи, що в темноті не видно, як почервоніли мої щоки. Звичайно, дурницю ляпнула, але щось же треба було сказати. Не розповідатиму ж я Златові, що то була не я...

Ну і що ж тепер робити? З іншого боку, виходу не було: спати на холодній підлозі я не збиралася – так можна застудитися. Та й я одягнена у глуху сукню. Я рішуче ступила крок до ліжка і вляглася на краю. Злат тоді простягнув руку і підгріб мене до себе, пригорнув до грудей, укрив кожухом – і стало дуже-дуже тепло. Спекотно навіть. Напевно, мені було жарко не від того, що кожух давав тепло, а від його гарячих грудей, до яких я притиснулася спиною.

Так, стало дуже затишно, але й... неспокійно. Всередині мене все дрижало, і я відчувала, що Меара ось-ось вирветься назовні. Треба щось робити, адже така близькість чоловіка збуджувала її… чи мене? Я не знала відповіді, тому що Злат, мусила зізнатися собі чесно, хвилював мене також. Але якщо Меара хотіла від нього тільки одного, то мені цього не хотілося. А хотілося зрозуміти себе, відчути, чому мене цей чоловік хвилює, чому мені неспокійно поруч із ним. І разом із тим дуже спокійно, затишно. І тривожно. Не те, щоб я його боялася… Але якось по-іншому. Остерігалася. І чи його?

Я боялася тепер не лише появи Меари, але й себе самої, адже хотілося міцніше притулитися до чоловічих грудей, щоб обійняв він мене, щоб забрав мої тривоги і проблеми затишними обіймами… "Розслабилася ти, Грайко!", – подумала я скрушно...

Але ж так мені хотілося, щоб хтось інший думав про мене, турбувався, захищав. Уже кілька разів Злат рятував мене від ганьби, зігрівав у холод, он, одяг купив... І їжу... Хоча міг цього не робити. Можливо, тому, що ставився цей чоловік до мене по-доброму, я й боялася, що стану сама доброю, піддамся емоціям, повірю йому... Довірюся... 

Проте ясно, що пізнавати його як чоловіка я не збиралася. Тому що у мене свої плани, а у нього – свої. Він пам’ять свою втратив. А можливо, був колись злим і неприємним чоловіком – от згадає і стане також до мене чіплятися, як ті розбійники. Мене пересмикнуло від згадки про них.

– Тобі холодно? – зашепотів він мені на вухо, і шкіра покрилася мурашками.

– Все добре. Дуже тепло. На добраніч, – прошепотіла я, спробувала заспокоїтися і змусити Меару також заснути разом зі мною.

Все-таки втома останніх днів далася мені взнаки, і я задрімала, а потім, напевно, і міцно заснула в обіймах Злата.

А прокинулася від того, що мене міцно обійняв Злат. І, поклавши долоню на мій рот, щоб я не видала ні звуку, схвильовано зашепотів у вухо. Його губи майже торкалися моєї щоки:

– Тихо. Тут хтось є, – почула я.

Я прислухалася – і справді: щось гупало у передпокої будинку.

Неначе хтось ходив і стиха перемовлявся, перешіптувався… А може, здалося? Може, то вітер шумів, ворушачи на підлозі дрібне сміття?

– Я вже давно не сплю, – прошепотів мені Злат. – Почув, як хтось почав ходити біля вхідних дверей. Гупало. Але до нас сюди ніхто не заходив. Напевно, не знають, що тут хтось є. Треба перевірити, хто це. Невже й справді привид?

Він дуже тихо піднявся з ліжка, швиденько одягнув чоботи і прокрався до одвірку. Із нашої кімнати було видно весь передпокій – кімната, де ми перебували, знаходилася якраз праворуч від входу. Я теж не залишилася в ліжку: тремтячи від холоду і закутуючись у своє простирадло, яке накинула поверх сукні, підкралась і зупинилася біля Злата.

Дві чорні тіні рухалися по темному передпокою. Надворі вже сіріло, тож їх можна було трохи розібрати в темряві приміщення. Схоже, це були кремезні, здорові чоловіки. Один щось робив у кімнаті навпроти нашої, інший же чекав його у передпокої, зазираючи у чорноту одвірку.

– Закінчуй вже, незабаром світанок, – прошепотів вищий чоловік нетерпляче. – У цьому богами забутому селі точно ніхто не буде шукати. Але треба накласти ще магічні заклинання відлякування на весь маєток, щоб, не дай святий Савва, сюди не забрели якісь селюки.

– Все-все зроблено, Ваша Світлосте, – прошепотів нижчий чоловік, який вийшов із кімнати напроти. Він поправляв щось, робив паси біля дверей – очевидно, накладав магічні заклинання. Я їх не дуже бачила, хоча інколи могла помітити легкі заклинання. Але ці магічні плетива, напевно, були дуже сильними і невидимими для мене.

– Через кілька днів зробимо все так, як запланували, – промовив той чоловік, якого назвали Його Світлістю. – І запусти по селу ще одну плітку про привида – нехай сюди менше потикаються.