— Я поставив цим покидькам спеціальні пута на ноги та руки, які зникнуть через деякий час. Думаю, їх вистачить на кілька годин, — говорив Злат, вмощуючи зручніше за плечима вузол. Там лежав скручений у валик один із кожухів, чоловік вирішив узяти його з собою на всяк випадок. — Принаймні, я починаю трошки згадувати, як керувати цією штукою, — махнув він перед моїм носом магічним жезлом. — Все-таки я володів певною магією. Відчуваю її всередині себе. І елементарні заклинання уже починають крутитися в моїй голові. Але все це стосується мого особистого, тобто мого організму... Хотілося б дізнатися мені ще й про себе як про людину: хто я був, де працював, чи є в мене родина…
Злат похитав головою скрушно, і я подумала, що це жахливо, коли ти не пам’ятаєш себе. Адже мене теж хотіли зробити такою, замінивши принцесу, упхавши у моє тіло її спогади. Добре, що я змогла опиратися. І, очевидно, зараз уже зможу трошки її контролювати. Адже спромоглася ж я зупинити те непотребство, її приставання до чоловіка.
— Мені треба буде купити одяг, — оглянула я себе.
Сукня була брудна, обірвана, а я, загорнута у простирадло, взагалі, скидалася на жебрачку. Ніхто б не розгледів у мені вже принцесу. І це, з одного боку, було мені на руку. Я й не хотіла, щоб принцесу хто-небудь упізнав. Навіть і закрутила голову якоюсь ганчіркою, яку знайшла більш-менш чистою. Тепер була схожа на обірвану жебрачку з торбою, котра бродить по світу. Проте мій одяг був зовсім незручний. Сукня волочилася по землі, і весь бруд чіплявся на неї.
Злат мав порівняно пристойний вигляд. Його одяг слуги був не так брудний, а просто пом’ятий. Але мандрувати із ним я не збиралася. Мала намір купити собі одяг, зручний, із штанами, і завіятися на край світу. Далеко-далеко. Де мене ніхто не знайде і не впіймає. Адже я відчувала, що принц Карл обов’язково пошле за мною погоню.
— Нам, звичайно, буде краще розділитися. За ким першим він побіжить? Звичайно, за принцесою, — промовила я до Злата. — Тобі треба йти зовсім в іншу сторону. Не в ту, куди йду я. Він поженеться за мною, а ти зможеш втекти.
— Спочатку нам треба вибратися із цього лісу і десь перебути наступну ніч, — гмикнув Злат.
Він подивився в небо, але там стояли хмари. Сонце котре ще нещодавно яскраво сяяло, зникло за густими хмарами.
— Мені здається, слід іти туди, — промовила я, вказуючи за хатину, де, як мені здалося, можна було помітити невеличку стежинку. — Там, схоже, є стежка. Підемо потихеньку. Можливо, вона нас кудись виведе.
— Ти знаєш, треба йти не потихеньку, а швидко, — промовив Злат і попрямував уперед.
Я, не заперечуючи, ішла за ним.
— Я не впевнений, що ті пута на розбійниках довго протримаються. Тому маємо якнайдалі відійти. Але мусимо це робити тихо, тому що берг може відчути наші кроки. Не думаю, що він десь далеко відійшов. Ми розізлили його. Десь, можливо, у лісі він і спить неподалік. Вони переважно ходять уночі, а вдень сплять. Але якщо їх розбудять, то ходять і вдень. Тому йдемо швидко, але тихо, — він ще прискорив крок.
Дорогою я почала ритися у своїй сумці, дістала кілька шматків хліба і сиру, протягнула їх Злату.
— Візьми. Треба поїсти. Ми голодні й нічого не їли. А нам ще потрібна сила, щоб дійти до якогось поселення, вийти з цього лісу.
Злат не заперечував, не казав, що мені не треба, а взяв і почав жувати. Це мені сподобалося. Все-таки він має якесь раціональне зерно в голові: не корчить із себе героя або захисника, сильного й мужнього чоловіка, котрий може все і витримає все, а думає раціонально. Поруч із жінками чоловіки часто стають хвалькувитими дурбеликами. Знаю таких. Але Злат був іншим. Мені це сподобалося.
Ми пройшли ще трохи — і я побачила просвіток між деревами.
— Невже це кінець лісу? — спитала я у Злата. — Так близько! Ми й години не йшли! Якби вчора знала — сюди побігла б!
І справді, трохи пройшовши, ми побачили, що ліс закінчується. Галявина перед лісом простягалася трохи далі і переходила в поле. А на видноколі виднілися обриси будинків і шпиль храму. Там було поселення, де ми могли зупинитися на ніч, просто купити їжу та одяг.
Тут чоловік зупинився, оглянув мене з ніг до голови і промовив:
— У такому вигляді тобі не можна заходити у поселення. Тому ти залишишся тут, на узліссі, а я схожу у те село, куплю тобі одяг і трохи нам їжі. Адже, я так зрозумів, у тебе є гроші. Ти мені мусиш позичити, а потім я тобі віддам, коли зароблю або згадаю себе і візьму ті гроші у себе вдома, які належать мені. Адже десь я працював.
Я знизала плечима:
— Добре, я згодна, що в такому вигляді мені не слід потикатися до села. Але й ти будь обережним. Я буду тут, на узліссі, і швидше за все залізу на якесь дерево, — глянула я на сосни. — На високе дерево, тому що якщо хтось ітиме і побачить мене у кущах або деінде, то можуть виникнути в нього запитання. А на верхівки дерев, як правило, люди не дивляться, коли йдуть лісом, а собі під ноги.
На цьому ми й порішили. Я лишилася на узліссі й почала його чекати. Справді, знайшла високу сосну, яку оточували ліщинники, і залізла на неї. Добре, що поруч ріс розлогий дуб, і спочатку я по його гілках змогла перебратися на сосну. Лазити по деревах я, в принципі, не вміла, але колись ми лазили у саду біля сиротинця. Там були дерева низькі, але гілки теж були товсті.