Розділ 18

Розділ 18

Слуга відвернувся від мене і підійшов до розбійників.

— Або ви сидите тихо і мовчки, або я випхаю вас наверх, до берга, який, напевно, сидить і чекає, щоб хтось висунув свою дурну балакучу голову із люка. Щоб відкусити її разом із чиїмсь паскудним язиком, — визвірився чоловік на зв'язаних покидьків. — Ви досі живі, бо ця дівчина, яку ви хотіли вчора зганьбити, пожаліла вас, мерзотників! — вказав він на мене.

— Та ну, не ображайся, брате! Ти справді, мабуть, не можеш вдовольнити цю крихітку, — зареготав один із розбійників, підморгуючи слузі. — Я просто запропонував свої послуги. Адже ти бачив, що вона страшенно хоче чоловіка... Ми б таким чином їй і віддячили за порятунок! 

— Замовкни! — тепер закричала я розлючено. — миттєво схопилася на ноги й підбігла до драбини, яка вела до люка в стелі. — Зараз же забираємося звідси! Мабуть, уже ранок. Сподіваюся, що берг пішов геть...

Щойно пережиті мною завдяки принцесі Меарі поцілунки, тремтіння в тілі, нерви, злість і роздратування змішалися у моїй голові. Я попхалася по драбині, відчуваючи, як пальці стискають тверді мокрі перекладини, неначе роздавати їх хочуть. У грудях усе ще тремтіло, і то був не страх, а щось інше. Щось зухвале, гаряче, майже шалене, незрозуміле, і тому дратівливе. Мене роздирало напруження останніх хвилин — усе те, що я пережила зараз: шепотіння, натяки, чоловічі дотики, гарячий і збудливий поцілунок...

— Ні, стій! — закричав слуга й кинувся за мною. Але не встиг, бо я вже різко відчинила люк над головою. Він піддався на диво легко.

Слуга миттєво вихопив свій магічний жезл, котрий знаходився в нього за поясом, і спрямував його в пащу люка. Не знаю, чи зміг би він щось зробити, використати якусь магію, адже сам казав, що вже не пам’ятає, як це робиться, але цього разу нам пощастило: нічого страшного із того люка не вилізло. Навіть розбійники, щойно такі глузливі, затихли, напевно, теж перелякавшись.

Всі ми дивилися в квадратний отвір люка. Там було ясно і тихо.

Я обережно вилізла з підвалу. Хатинка була зруйнована, але не сильно, пробито лише кілька дір у стінах, наче берг гатив у неї кулаком і пробивав дірки, або копав своїми здоровенними носаками. Вона встояла, певно, була збудована на совість. Роззирнувшись довкола, я побачила уламки дощок, перекинуті меблі, якесь сміття й ганчірки, потрощений посуд. Все це освітлювало сонце крізь дірки в стелі. Стояло воно вже досить високо. Галасливо й радісно співали птахи ззовні хатини. Надворі, як я зрозуміла, був пізній ранок. Сонце, що проривалося зверху, здавалося, аж осліпило мене — таким різким і яскравим здавалося світло після півтемряви підвалу.

Слуга вибрався слідом за мною й похмуро мовив:

— Треба подивитися, чи надворі нікого немає. Визирнути у вікно або якусь дірку, — він обережно підкрався до пролому в стіні й виглянув назовні. — Наче нікого, — чомусь прошепотів. — Але все одно небезпечно. Треба пройти по периметру навколо будинку і подивитися, чи не бродить тут десь берг. Вдень вони не такі активні, як уночі, але ризик є. Залишайся тут. Я зараз повернуся, — він попрямував до одвірка без дверей, берг вирвав їх із завісами.

— Ще чого! Я теж піду! — обурено скрикнула я й пішла за ним.

— Ох, яка ж ти неслухняна, — похитав несхвально головою слуга.

З підвалу долинули крики розбійників:

— Агов! Випустіть нас! Розв’яжіть! Не лишайте нас тут! Ми тут загинемо!

Слуга не звертав на них уваги. Я чимчикувала за ним слідом. Ми вийшли надвір і потихеньку обійшли будинок по колу. Навколо наче нічого підозрілого не було. Якщо не вважати підозрілими здоровенні й глибокі ямки від ніг монстра-берга та поламані навколо галявини товсті високі древа. Він ламав їх, як палички.   

— Отже, або пішов, або затаївся, — пробурмотів слуга, продираючись крізь зарості жовтушниці. — Можливо, коли ми відійдемо від цього будинку, він спробує схопити нас. Але залишатися тут я не хочу. Принц Карл шукатиме і тебе, і мене... Можливо, навіть зараз вже вирушив на пошуки.

Я глянула на чоловіка. На його волосся натрусилося чимало пелюстків жовтушниці, яка якраз відцвітала. А листочки в її квіточок дрібненькі, яскраво-жовті. І зараз слуга був схожим на жовту кульбабку. Я мимоволі замилувалася ним. Слуга мав чудову фігуру, був мужчиною з рельєфними грудьми та сильними руками. Мій погляд ковзнув гордим профілем і очі перестрибнули на губи чоловіка, я згадала вранішні поцілунки й знітилися. Насварила себе, що думаю про різні дурниці і взагалі про ту вульгарну сцену, яку влаштувала там, в підвалі, безсоромна Меара...

— Злат, — сказала я, із зусиллям перевівши погляд з губ чоловіка на очі. — Ось як я тебе називатиму. Як тобі таке ім'я?

Він не відповів, лише знизав плечима, мовляв, як хочеш...

Ми повернулися до підвалу і почали збирати свої речі: сьогодні й справді слід було вибратися із лісу...