Розділ 16

Обличчя у нього було якесь не таке, неначебто маску якусь накладено. Чи то мені так здалося? Можливо, у напівтемряві цього погреба тіні бігали по щоках чоловіка. Але мені й справді здалося, що задрижали його підборіддя, щоки, лоб, начебто відокремилися на мить від обличчя, як маска, а потім знову наклалися. Відкинула я цю думку одразу ж — тіні, та й усе, так пояснила собі. Та ще й переляк, який охопив мене, додавав нервувань, адже зверху біснувався, трощачи лісову хатинку, розлючений берг.

Чесно скажу, я перелякалася. Притулилася до свого раптового рятівника, і він обняв мене, притиснув до себе, до широких грудей, узявши в кільце міцних рук.

— Не бійся. Він скоро піде, — шепотів чоловік мені на вухо, а наші серця билися в унісон, швидко-швидко. Все-таки розум розумів одне, а організм реагував по-іншому. Слуга, напевно, теж боявся цього монстра, але не хотів показати виду. Та й хто б не боявся, адже здоровенний берг міг одним ударом свого кулака вбити людину.

Я зиркнула на зв'язаних розбійників і все-таки похвалила себе за те, що не залишила їх там, у лісі. Зараз би по них топтався той монстр, і це було б страшно. Цю картинку теж я одразу викинула з голови. І так страшно...

Тріск та гупання лунали ще кілька хвилин, а потім затихли. Шум над нашими головами припинився, і я відсторонилася від чоловіка. Одразу ж відчула, що мені стало і холодно, і якось незатишно. Все-таки поруч із якоюсь людиною краще переживати страшні моменти у житті.

— Він пішов? — запитала я пошепки.

— Я сподіваюся, що пішов, — знизав плечима слуга. — Але все одно мусимо пробути тут цілу ніч, а вже аж потім спробувати вибратися на поверхню.

Я кивнула, погоджуючись.

— Тут, звичайно, дуже холодно, — роззирнувся по погребу чоловік. — І вкритися нічим. Але я, можливо, спробую зігріти нас магією.

Він показав мені свій магічний жезл, котрий не випускав із рук. Спробував ним скористатися, але в нього нічого не вийшло.

— Ні, все забув! Не зможу нас зігріти, на жаль! — скрушно похитав він головою. — Ти знаєш, мені здається, я колись користувався схожим жезлом, — проговорив він задумливо. — Дивно. 

— А ти не пам’ятаєш? — здивувалась я.

— Зовсім не пам’ятаю. Мене, виявляється, знайшли позаминулої ночі на дорозі. Охоронці принца Жара пояснили, що я розбійник і лиходій, котрий, очевидно, підпалив постоялий двір, і саме через мене загинув, згорів принц Карл. Адже знайшли мене одразу після пожежі, та ще й ця рана, — чоловік торкнувся шраму на своїй щоці. — Вона тоді якраз була свіжою, наче я поранився на пожежі чимось. Але я нічого не пам'ятаю. І оскільки його високість принц Жар не був упевнений у тому, чи я здійснив підпал, то він вирішив притримати мене при собі. Полікував мене. Сказав, що я буду його особистим слугою. Я нещодавно став його слугою, — пояснив чоловік побачивши мій здивований погляд. — Ну, так мені пояснили. А що було до цього — я зовсім не пам’ятаю. Можливо, я працював на тому ж постоялому дворі або просто був селянином із якогось прилеглого села...

Чоловік наморщив лоба, намагаючись згадати, але, очевидно, нічого так і не спало йому на думку. Зітхнув.

— Напевно, треба поспати. Не будемо ж ми сидіти тут всю ніч. Тут є якісь мішки...

Слуга піднявся на ноги і пішов у куток, почав розгрібати якісь лантухи, мішки, які там стояли. І навіть знайшов кілька старих, засмальцованих кожухів, якими, очевидно, вкривалися розбійники, коли ховалися від бергів. У підвалі стояли також дві лавки, на яких вони спали.

— Думаю, наші розбійники сьогодні спатимуть на підлозі, на сирій землі, — промовив слуга і почав застеляти лавки якимись лантухами. Розбійники досі не отямилися. — А ми з тобою розташуємося на цих лавках. Кожухи можна одягнути на себе або вкритися ними. Але, мабуть, краще вкритися, тоді я буду більш рухливим, якщо, наприклад, розбійники зможуть звільнитися. Тоді я зможу нас захистити, а в кожусі стаєш дуже неповоротким...

Я здивувалася таким роздумам чоловіка. І справді, так було би краще. Підійшла і теж почала допомагати йому застеляти лавки.

Невдовзі дві лавки стояли поруч, застелені ряднами, і ми вляглися на них, кожен на свою. Під голови поклали невеличкі мішечки з зерном. Лежали, укриті кожухами, спочатку мовчки, а потім я зважилася озвучити те, що мене мучило, бо навіть під кожухом я страшенно змерзла. Все-таки під землею і в погребі повітря було крижане:

— Ти знаєш, мені холодно. Давай зробимо так, як ми робили у сиротинці...

— У сиротинці? — запитав чоловік здивовано.

— Е-е-е... Ну, ні, не в сиротинці, я обмовилася, — перелякалася я, що мало не видала себе. — На вечірці… Я хотіла сказати — на вечірці! Е-е-е... Коли у нас бували у королівському палаці дівочі вечірки, то ми, коли лягали вже під ранок спати після різноманітних ігор, базікань, пліткування, ну, того, що зазвичай дівчата полюбляють, то лягали покотом на одне ліжко. І тоді нам було тепліше, затишніше, — я молола казна що, сама розуміла.

— Але ж у королівському палаці не холодно, — резонно зауважив чоловік.

— Просто послухай мене, — сказала я роздратовано, відкинувши всілякі передмови. — Давай зсунемо лавки і ляжемо поруч. Нам буде тепліше, бо я відчуваю, що мені все одно дуже холодно, навіть під кожухом. А коли ми обнімемося, притиснемося одне до одного буде тепліше...