Розділ 15

— Відпустіть мене! Відпустіть! Допоможіть!  Допоможіть! Рятуйте! — закричала я щосили, зрозумівши, що потрапила цього разу в ще більшу халепу.

— Та куди ж ти підеш, дурненька? Адже, дивися, стемніло вже! — крикнув розбійник весело і ще з більшим завзяттям потягнув мене до вогнища. — Зараз затріщать кущі, і берди вийдуть на полювання. Ти повинна, навпаки, радіти, що натрапила на нас! Вони людський дух добряче чують, а у нас у хатинці глибокий підвал є. Великий льох! Ми там завжди ховаємося, і цього разу сховаємося — вони тих, котрі під землею, не чують.

— А за прихисток, і за те, що ми пожаліли тебе, ти нам гарненько подякуєш, — підморгнув другий, що сидів біля вогнища, масним поглядом обмацуючи мою обірвану сукню.

— Та хай мене берди краще розірвуть, аніж я вам буду дякувати! — смикала я руку, намагаючись вирвати її із цупких пальців розбійника.

— Ні, раз уже потрапила до нас, то мусиш тут залишитися, — відповів другий, притиснув мене до себе і почав мацати своїми брудними долонями. Не скажу, щоб сукня була ще чистою — плями від листя, хвої та болота добряче вкривали її поділ, але розбійник, очевидно, щойно бабрався у золі, бо на моїх грудях і животі з’явилися чорні п’ятірні.

— Відпусти! Відпусти! Допоможіть! Рятуйте! — закричала знову я, б’ючись у руках мерзотника.

— Не кричи так голосно, а то бердів привабиш, — проговорив зі злістю розбійник, котрий сидів біля вогнища, і різко встав, прислухаючись. — Тихо… тихо! — засичав він.

І тут ми почули неподалік шум дерев, тріск гілок, якесь гупання, кректання і моторошне сопіння, що полинуло лісом. 

— Це берд! — закричав мій нападник і потягнув до хатинки. — Швидше! Швидше! Ховаймося у підвал, у льох! Бірсе, гаси вогонь!

— Та відпусти ж! Відпусти! — все одно репетувала я і розуміла, що не зможу врятуватися — дуже вже сильним і опецькуватим був розбійник. І тхнуло від нього, як від помийної ями. Покидьок уже підтягнув мене до порогу хатини.

Інший же швиденько схопив відро з водою, яке стояло поруч із вогнищем, і залив полум’я. Раптово стало дуже-дуже темно.

— Зараз будемо на місці, — прошепотів мені нападник, торкаючись щоки та вуха огидними губами. — Я перший отримаю твою плату за порятунок від берда, — хтиво проговорив, лизнувши мені щоку.

Мене пересмикнуло від огиди. Я хотіла знову вириватися, і справді ладна була бігти назустріч бердові, аніж провести цю страшну ніч разом із двома мерзотниками, але раптом руки розбійника на моїй талії ослабли, і я навіть не побачила, а відчула, як він упав поруч на порозі.

— Що за халепа?! — закричав інший, з пітьми. — Хто тут? — він зненацька голосно крекнув, видав якийсь дивний звук, його тіло, очевидно, з шумом упало на землю.

Мої очі трохи призвичаїлися до темряви, і я побачила ще одну тінь, яка рухалася до мене.

— Давай швидше! Вони казали, що тут є льох, треба сховатися! — почула я знайомий голос.

— Це ти? Ти знову рятуєш мене? — полегшено видихнула я, зрозумівши, що це слуга короля Карла. Він знешкодив розбійників, які зовсім не чекали, що з'явиться ще хтось, хитріший і сильніший за них. 

Спочатку я рвонула бігти досередини, в чорний одвірок хатки, але потім зупинилася. Слуга короля підійшов, і в темряві я бачила тільки обриси його фігури. У руці він тримав той самий жезл, очевидно, той, який забрав із королівської карети.

— Але ж… як же вони? Не можна лишати цих людей на поталу берду! — раптом запитала я. — Навіть ворогу не побажала б такої жахливої смерті.

— Ото ти даєш! — здивувався слуга короля Карла. — Вони хотіли скористатися тим, що ти шукаєш прихистку, зганьбити тебе, можливо, зробили б тебе втіхою на довгий час, рабинею, а ти їх жалієш?

Видно було, як він похитав головою, але потім, зітхнувши, повернувся назад і почав тягнути тіло першого розбійника до входу в хату. Я схопила за сорочку другого і теж спробувала потягнути, але він був таким важезним, що я не могла зрушити його з місця.

— Зараз допоможу, — прошипів слуга. Певно, розбійник був важкий і для нього. 

Він підтягнув першого до порогу, потім другого, затягнув обох досередини і почав там чимось грюкати. Падав, брязкав і дзенькав якийсь посуд, гупали меблі — у кімнаті було ще темніше, ніж у лісі.

— Якогось би вогню.., — схвильовано пробурмотів з кімнати слуга.

Я швиденько дістала з торби сірники-негасилки й запалила один. Вогонь вихопив із темряви брудного й скуйовдженого слугу, котрий глипнув на мене, схвально кивнув, а потім роззирнувся навколо.

— Ось вхід до підвалу! — гукнув він, відчинив люк у підлозі й зіпхнув у чорну квадратну дірку першого розбійника. Потім побіг до порогу і зробив так само з другим, притягнувши його до входу до льоху.

— Чого стоїш?! — гаркнув він на мене. — Швидше, залазь до льоху, берд уже близько!

Увесь цей час по лісу гупав велетень — він ішов повагом, але невпинно у нашому напрямку.

— Так, так… — захвилювалась я, миттєво підбігла до ляди і побачила, що там є невеликі східці, які вели донизу.

Ми зі слугою спустилися в льох, зачинили над головою ляду. Я прилаштувала негасилку неподалік на якійсь поличці, бо тут був справді господарський льох, забитий продуктами.