Розділ 14

Я бігла через густий ліс, і одна лише думка билася в моїй голові: аби тільки не впіймали, аби тільки не впіймали! Адже я розуміла, якщо мене схоплять, то принц Жар обов'язково накладе на мене або магічні кайдани, або ще щось придумає, щоб обмежити мою свободу. І тоді втекти буде майже неможливо. Бо навіть якщо мене зловлять, то знову буду мріяти про те, щоб втекти. Думаю, принц не подарує мені того, що я з ним зробила. Швидше всього, буде переслідувати... І свого слугу теж...

Сподіваюся, той чоловік теж зміг далеко втекти. Я йому була дуже вдячна, що врятував від того покидька. Гм. Дивний той слуга, зовсім незрозумілий... Начебто й слуга, і повинен мати вигляд людини, котра ставиться з повагою до вельмож, але жодного шанобливого чи схожого погляду я так у нього й не помітила. Та й коли зв'язував принца Жара, то обличчя у нього мало дивний вигляд – щось схоже на ненависть майнуло там. Може, це мені тільки здалося?

З іншого боку, чому б і ні? Принц Жар міг кого завгодно дістати, напевно, всі знають, який він покидьок, але мусять терпіти.

Коли я вже майже почала задихатися від швидкого бігу, тоді стишила хід і зупинилася, прихилилася до одного зі стовбурів та почала відхекуватися. Сподіваюся, забігла я далеко. Мабуть, уже й магічна невидимість теж зникла, тому треба бути обережною.

Я витягнула із торби за плечима флягу з водою і відпила трохи. Слід берегти воду, адже невідомо, де я зараз знаходжуся, може, блукатиму тут довго. Якщо приблизно уявити, то на карті, напевно, я зараз перебуваю у Зшитому Лісі, котрий знаходився, в принципі, не дуже далеко від столиці, але тягнувся довгим пасмом на північ, займаючи великі території.

Сподіваюся, я не забула, де знаходиться дорога, бо наче запам'ятала, з якого боку сонце ховалося за горизонт, за верхівки дерев. Логічно, що там знаходився захід. Бігла я теж майже на захід, назустріч сонцю, а отже, щоб повернутися до дороги, слід іти на схід. Так, орієнтовно визначивши, як мені вийти із лісу, якщо я не знайду іншого способу вибратися із нього й іншої дороги, я вирішила трохи відпочити.

У лісі почало темніти, і я раптом з жахом і сама згадала те, про що говорила принцеса Меара. Ніч Сірих Бердів! І справді, я зовсім про це не думала. А принцеса, бач, згадала!

Завжди, все життя я жила у місті. Кілька разів ми їздили з колишньою хазяйкою, сайрою Коа, за місто на пікнік, але то були розважальні поїздки. І про Ніч Сірих Бердів я лише чула й читала, звичайно.

Це був час дивний і незвичайний, але дуже небезпечний. Три дні та три ночі у нашому королівстві блукали берди – особливі кам'яні істоти, котрі раз на рік з'являлися, щоб виміняти у кого-небудь собі нову долю або нове життя. Тих, кого вони хапали, — або вбивали, або обдаровували якоюсь особливістю в обмін на нову долю. Як правило, смерть була найчастішою.

І зараз у королівстві Фаджарта берди ніколи не з'являлися на територіях, де мешкало багато людей, лише в безлюдних місцях.

Але деякі з них все-таки забредали інколи у людські поселення, і тоді можна було чекати будь-чого. Саме через це було зруйновано кілька міст у давні часи, коли колишні королі й прості люди стикнулися з бердами вперше. Пізніше, коли було розвідано, що це таке за істоти, люди звели навколо своїх поселень високі паркани, за які монстри ніколи не заходили, оскільки ці паркани були магічно обруновані – на них маги накладали спеціальні руни.

Берди могли зруйнувати будь-яке місто або село, адже були здоровенні – висотою у метрів п'ять. Одна їхня стопа могла накрити середній будинок у селі. Тому, якщо берди інколи й з'являлися в околицях столиці, то всі мешканці ховалися глибоко під землю, у підвали, боячись цих страшних істот.

Колись давно попередники нашого короля намагалися у Ночі Сірих Бердів знищити цих жахливих створінь – вивели проти них велике військо. Але вся ця армія була знищена: магічних істот не брали ні списи, ні кулі. Тому мешканці королівства навчилися співіснувати з цими істотами, ховаючись за магічними парканами. І за останній час ніхто й не чув про смерті людей: всі вже були навчені й обережні.

Тому й принц Жар та його ескорт так поспішали до постоялого двору у наступне містечко. Якщо про бердів забув принц Жар, то його слуги точно пам'ятали. Там, у наступному містечку, звичайно ж, був магічний паркан, і можна було сховатися.

Берди мали сіру шкіру, схожі були взагалі на камені. Дехто казав, що вони й справді кам'яні – просто оживають у певний період від особливих променів сонця. Ці кам'яні гіганти бродили у пошуках жертв, а потім знову зникали, щоб з'явитися аж через рік.

"Що ж мені робити?" — думала я, сидячи зараз під стовбуром дерева. Зовсім не захищена. Адже якщо берди з’являться тут, то зможуть схопити мене і вбити. І я навіть не знаю, де знаходиться найближче поселення. Та якби й знала, то, мабуть, не встигла б дістатися туди в темряві. 

Я зітхнула, підвелась і побрела все-таки не назад до дороги, а паралельно їй. Тобто приблизно туди, де, як я уявляла, можуть бути поселення людей. Але, напевно, варто було би знайти якесь місце для ночівлі. Не думаю, що серед ночі і в цю страшну ніч принц Жар виїде за мною у погоню. Це відбудеться вдень, і саме зранку я планувала піти якнайшвидше через ліс, далі від цих місць.

Раптом я почула гучний крик. Начебто хтось кликав на допомогу.

Зупинилася, вагаючись. Мені самій необхідна допомога, а мене так і тягне піти туди, подивитися, хто це кричить, і якщо можливо — допомогти йому. Піти на крик чи рухатися далі? Мене просто розривало навпіл.