Розділ 13

Я сама розуміла, що треба мовчати, щоб ніхто з охоронців нічого не почув і не прийшов до нашої карети. Але звідки з'явився цей чоловік? Ми ж з принцом Жаром були самі!

В руці слуга тримав масивний магічний жезл, який належав принцу Жару. Він не випускав його майже ніколи з рук, але ось зараз, посягаючи на мою честь (на честь принцеси Меари!), зриваючи з мене одяг, відклав убік, і, очевидно, мій рятівник схопив цю магічну штуку і сильно вдарив Жара по голові. Напевно, жезл був важкуватий, добре його оглушило! Але хто ж його знає? З хвилини на хвилину принц міг отямитися! Треба було щось робити.

Якщо спочатку, підкорившись проханню незнайомця-рятівника, я зціпила зуби, щоб не зарепетувати, хоча зойки й крики рвалися з мене, бо мені було огидне це тіло, що лежало на мені, то тепер, з натугою відштовхнувши Жара від себе (він упав горілиць на диванчик), я прошипіла:

— Ти хто? Звідки взявся? Ти слуга принца? — я зиркнула на мерзотника поруч. — Треба його зв’язати, а то отямиться, і нам буде непереливки... Тобто, тобі буде непереливки... Мене-то він не зачепить. Я йому потрібна. Хіба що доведе свою гидку справу до кінця! — я пересмикнула плечима від огиди. Доторкнулася до щоки, де вже був добрячий набряк від удару цього покидька. Напевно, око почало заливати. — Думаю, слугу він покарає жорстоко!

Незнайомець мовчав, правда, потім кивнув і промовив:

— Згоден. Зв'язати точно треба. У мене є пояс.

Він стягнув із себе пояс, що підперещував його довгу сорочку навипуск, і зв’язав Жарові руки, потім зняв із принца ремінь і зв’язав йому ноги. Жар не подавав ознак, що незабаром отямиться, і це нам було на руку.

— Треба запхати йому щось у рота, а то раптом покличе когось, коли прийде в себе! — сказала я і схопила рукав сукні, котрий Жар відірвав.

Я безжалісно запхала його в рота чоловікові, а потім зі злістю сильно вдарила його по щоці. Хай і знепритомнілого. Хотілося ще й ще, але я стрималася. Натомість, несподівано навіть для себе, я захлипала. Очевидно, що це запізнілий переляк так почав виходити з мене.

— От, сволота! — заскреготала я зубами від злості й брудно вилаялася. Так, як часто лаялася Шушарка у сиротинці.

Я, чесно кажучи, намагалася ніколи не лаятися, бо не любила цієї справи, але тепер сама ситуація вимагала випустити пару. Сльози текли в мене по щоках, але я стримувалася, щоб не розридатися в голос. Бувало в мене таке, але зараз геть не та ситуація, щоб розпускати нюні.

— Нам треба забиратися звідси, — промовила я, квапливо беручи себе в руки, витерла собі очі рукою, вцілілим рукавом, і визирнула з вікна карети.

Ми якраз їхали лісовою дорогою. Це сприяло втечі: можна було вистрибнути і втекти в ліс. Не так я сподівалася здійснити свою втечу, але що вже поробиш. Слід було терміново брати ноги в руки.

— Як тебе звати? — запитала я, глипнувши знову на слугу, який мовчки сидів навпроти на диванчику.

— Не знаю, — сказав він повільно, сидячи і дивлячись на мене розгубленими очима.

— Звідки ти тут узявся?

— Я тут був, — сказав він і вказав на диван, де якраз сидів.

— Але ж я тебе не бачила! Ми удвох були з принцом Жаром! — здивувалась я. 

— Я лежав за спинкою дивана, — показав чоловік. — Там є велика ніша для багажу. Його Високість наказав мені там перебувати всю дорогу, щоб я завжди був у нього під рукою...

— Ого! — промовила я, вирячаючи очі. — Це він збирався тут в кареті зганьбити мене, ліз зі своїми брудними домаганнями, а поруч знаходилася людина? Який же він мерзотник! Безсоромник! — моєму обуренню не було меж. Але хай, біс із ним! — кивнула я своїм думкам. — У нас із тобою великі проблеми! Треба втікати!

І часу зовсім мало. Раптом ми скоро виїдемо з лісу, і тоді вже не зможемо втекти? Я схопила свій плащ, висмикнула з кошика з шиттям торбу, що приготувала для втечі, начепила її за спину, перевірила в потаємній кишені, чи на місці гроші (кілька монет знайшла в шухлядах принцеси Меари), трохи привідкрила двері і зауважила, що карета, в принципі, їде не дуже швидко. Головне, щоб нас не помітили. А це... було майже нереально.

— Втекти бажання є. Єдиний шлях — зараз вистрибнути з карети і сховатися в лісі. — проговорила я сама до себе. — Але якщо ми вистрибнемо з тобою з карети, нас помітять і кинуться навздогін. Що ж робити? — розгублено поглянула я на слугу. 

Чоловік, котрий тримав у руках жезл принца і весь час розглядав його, мовчав, здавалося, зовсім мене не чує, але потім раптом підняв голову і сказав:

— Здається, я вмію користуватися цією штукою... Я можу зробити нас невидимими, але не знаю, чи надовго. Зовсім не розумію свою магію, тобто, не уявляю і не знаю, як нею користуватися. Хоч і відчуваю...

— Як так може бути? — здивувалась я. — Усі з дитинства розуміють свою магію і знають, як нею користуватися. І потім усе життя вчаться! Вдосконалюють! А ти вже досить дорослий, — я оцінювально зміряла чоловіка поглядом. — Тобі років тридцять є. Ти спробуй! — поглянула я на жезл. — А раптом вийде?

Наче чекаючи цих моїх слів, чоловік доторкнувся до якогось кристалу на жезлі, і його охопили магічні іскри, а потім... він зник.

— В тебе вийшло! — зраділа я. — Зроби так зі мною швиденько, поки не зникло твоє магічне заклинання!