Розділ 10

Розділ 10

Так, тепер я була цілком схожа на людину, на поважних багатих сайр, без ріжок, пристойно одягнена, повна копія принцеси Меари, але… Краще б я й далі мила той посуд у ресторанчику, аніж така доля… Там я була сама собою і по-своєму щаслива, а тут…

Принц Жар мене і схвилював, і здивував, і розгнівав. Він був дуже дивний. Я добре відчуваю людей. Їхній образа вимальовується в моїй уяві після кількох хвилин спілкування. Але принц Жар… Я бачила пихатого, хтивого й неприємного типа. А зовні він корчив із себе чесного й справедливого чоловіка. Доброго, милого. Та й я трохи читала про Дармевву. Там у короля було два сини, і старший, Жар, вирізнявся позитивними якостями. Про другого ж, молодшого його брата Карла, писали мало й нейтрально. І він загинув дорогою сюди, згорів. Саме про це розповіла мені сьогодні принцесина служниця. 

Я повернулася до своєї кімнати, до своїх шикарних апартаментів, і знову викликала служницю, наказала принести мені багато різноманітних смаколиків та чаю.

Та, можливо, і здивувалася, але не подала вигляду. Принесла мені на великій таці різноманітного всього. Я ж частину понадкушувала, а частину сховала у велику полотняну торбу, котру знайшла у шафі. Очевидно, що там лежав якийсь одяг раніше. Вона затягувалася мотузками і була схожа на невеликий наплічник.

Якраз підходила для того, щоб можна було туди щось покласти, але щоб не було важке, коли ти біжиш, і зачепити за плечі на спину. Проблемою було, куди б набрати води, але я найшла в одній із шухляд, коли передивлялася речі принцеси, невелику баклажку, наполовину повну ромом. Оце так принцеса! Виявляється, ще й хлебтала трохи алкогольні напої. Дивно. Вона була, швидше всього, не цнотлива, тому що реагувала на чоловіка не так, як це зробила б дівчина, котра ще не знала ні обіймів, ні поцілунків. Але тут, у королівському палаці, мабуть, були свої погляди на пристойність: зовні – одні, а ближче між придворними – зовсім інші.

Можливо, в неї і кавалер тут якийсь був? Хто його знає. Але мене це не цікавило. Завтра зранку ми виїжджаємо із королівського палацу, а отже, я повинна бути готова. Візьму з собою ось цей невеликий кошик, у який якраз влазила моя торба, а зверху покладу вишивку, яка лежала недошита на тумбочці. А потім, коли втікатиму, і заберу торбу звідти.

Але головною проблемою, звичайно, була зброя. Ні ножів, ні чогось іншого я не побачила ні на столі, ні на таці, ніде. А пертися самій принцесі на кухню, звичайно, було б непристойно і неправильно – тільки приверну увагу. Тому я поклала кілька довгих гострих шпильок також до торби, замотавши їх у носову хустинку. Яка-не-яка, а теж зброя – можна добре штрикнути кого-небудь, хто наважиться до мене доторкнутися.

Зібравши цей "втікальний рюкзачок", я трохи заспокоїлася. Зорієнтуюся на місці. Коли ми будемо їхати в кареті, зрозуміло, що десь вони зупиняться, і тоді я зможу побачити, як я можу втекти.

Ага! Ще одяг. Ясно, що принцеса буде одягнена в яскраву красиву сукню, або шикарну блузку й спідницю, тому що саме такі я бачила у шафі.

Мені ж потрібен був одяг простий, звичайний, як у якоїсь селянки або служниці. Такого не знайшлося, і це було проблемою. Хоча, якщо ми десь зупинимося в постоялому дворі, то, може, щось придумаю. Або десь будуть по дорозі крамниці, і я зможу таємно купити простий одяг.

Їхати до сусіднього королівства три дні, а за три дні все може статися.

А ввечері відбулася заручинова церемонія.

Королівський двір загорівся тисячами вогнів, у спеціальному церемоніальному залі стояли столи, котрі ломилися від різноманітних наїдків та напоїв. Ось де можна було нагребти собі їжі! Але дивно було би, якби принцеса хапала бутерброди і ховала їх до кишені. І ножі всі були столові, звичайні, тупі, для зброї не підходили.

Гості розважалися під музику, танці й розкішні частування, а я відчувала себе, наче на сцені, підсвіченій сотнями магічних ліхтарів.

Мене вдягли у неймовірної краси сукню — легку, повітряну, з вишитими срібними нитками візерунками, що нагадували крила птаха. Невелика корона з чудовими діамантами холодила лоб, але здавалася мені неймовірно важкою, неправильною… Я боялася, що в голові з'явиться принцеса Меара, але вона протягом церемонії і потім так і не дала про себе знати. І то добре. 

Зате поруч весь час стовбичив королівський маг, сайр Терн. Стежив за мною. Напевно, хотів пересвідчитися, що ритуал йому все-таки вдався. І що це справді Меара. Тому я протягом усієї цієї довгої і важкої церемонії переважно мовчала, щоб не видати себе яким-небудь необережним словом.

Принц Жар поводився, як ідеальний наречений: посміхався, кивав, стискав і цілував мою руку, навіть нахилявся до мене, шепотів щось лагідне, якісь компліменти. Але я відчувала – у кожному його русі, у кожному дотику була якась дивна напруга. Та жінка, яка приїхала з ним, яку він називав троюрідною сестрою, не з'явилася на заручиновій церемонії. Хоч тут він дотримався певної поваги до принцеси Меари: не притягнув коханку на заручини. Гості милувалися нами, піднімали келихи, вітаючи новий союз Фаджарти й Дармевви.   

Мене дратував цей абсурдний спектакль, де мене змушували бути лялькою, посміхатися, вдавати принцесу, хоча всередині мене жила інша,  Грайка. Дівчини із сиротинця, яка терпіти не могла лицемірства й ніколи не вірила у казки. І правильно не вірила: реальність була жорстока й немилосердна до мене…

Церемонія заручин завершилася пізно вночі. Ми тепер з принцом Жаром офіційно стали нареченими. Кожен мав на пальці заручинову обручку. Король, втомлено махнув мені рукою, благословляючи, бажаючи гарної поїздки завтра до столиці Дармевви. Я поцілувала його руку, дякуючи, і зустрілася з поглядом колючих очей.